— Подейкують, — вигукнула вона, ніби школярка, котра полюбляє страшні розповіді, — що тут володарює не король Італії, а король грабіжників. Хто він?
— Це велика людина, — відповів Мускарі. — От як у вас Робін Гуд, синьйорино. Його звати Монтано, король грабіжників, вперше ми почули про нього приблизно десять років тому, коли люди вже перестали говорити про розбійників. Та його влада поширювалася так швидко, ніби тиха революція. У кожному гірському селі з’явилися його несамовиті прокламації, біля кожної ущелини — його озброєні вартові. Італійська влада шість разів намагалася схопити його, і шість разів отримала поразку, як Наполеон.
— В Англії такого неподобства, — вагомо завважив банкір, — ніколи б не допустили. Можливо, було б краще вибрати иншу дорогу. Та наш гід вважає, що тут немає жодної небезпеки.
— Жодної, — зневажливо підтвердив гід. — Я бував там разів з двадцять. За часів наших бабусь там орудував якийсь арештант на прізвисько Король, та це вже давно відійшло до історії. Розбійників тут вже давно немає.
— Знищити всіх розбійників неможливо, — відповів Мускарі. — Хоча б тому, що збройний опір — це природне заняття людей з півдня. Наші селяни подібні на тутешні гори: вони люб’язні й милі, та всередині у них палає вогонь. Коли мешканця півночі охоплює розпач, він береться за склянку з чимось міцненьким, а наш земляк хапається за кинджал.
— Ви, поети, привілейований народ, — глузливо відізвався Ецца. — От якби сеньйор Мускарі був англійцем, то він шукав би розбійників в центрі Лондона. Повірте мені, в Італії у вас не більше шансів потрапити в руки розбійників, аніж в Бостоні — в руки аборигенів, що знімають скальпи.
— То ви пропонуєте не звертати на них уваги? — запитав містер Херроґіт, насупивши брови.
— Ой, це, напевно, так страшно! — вигукнула дівчина, поглянувши на Мускарі. — Ви справді вважаєте, що подорож у цій околиці може бути небезпечною?
Мускарі трусонув гривою чорного волосся.
— Я знаю, що це небезпечно. Я й сам завтра туди їду.
Херроґіт-молодший затримався біля столика, щоб допити біле вино і закурити сигару, а чарівна панна пішла з батьком, гідом та поетом. Приблизно у цей же час двоє священиків, які сиділи у кутку, також підвелися; високий сивоволосий італієць також вийшов із зали. Нижчий підвівся і попрямував до сина банкіра, який дуже здивувався, що римо-католицький священик виявився англійцем. Він навіть пригадав, доволі невиразно, щоправда, що бачив цього священика у когось зі своїх знайомих. Та священик підійшов, перш ніж спадкоємець банкіра спромігся зібратися з думками.
— Якщо не помиляюся, ви — містер Френк Херроґіт? — запитав священик. — Ми знайомі, та я наважився підійти до вас зовсім не тому. Я маю сказати вам щось, що краще почути від незнайомої людини. Так ось, містер Херроґіт, бережіть вашу сестру, їй загрожує велика біда.
Навіть по-братньому байдужий Френк помітив блиск в очах своєї сестри, сміх якої й досі було чути зі саду, розташованого біля готелю. Молодик спантеличено подивився на свого дивного співрозмовника.
— Ви маєте на увазі розбійників? — запитав він, а потім, згадавши свої невиразні підозри, додав: — Чи це ви про Мускарі?
— Ніколи не відомо, як і коли прийде справжнє горе, — відповів чудний священик. — Ми лише можемо бути добрими, коли воно прийде.
І він досить швидко вийшов із зали, залишивши свого молодого співрозмовника здивованим і збентеженим.
Наступного дня двійко коней важко тягнули карету з пасажирами схилами небезпечних гір. Ецца заперечував будь-яку небезпеку, Мускарі попереджав про неї, та сім’я банкіра вперто хотіла подорожувати, і тому вони вирушили всі разом. На своє превелике здивування, на найближчій станції вони зустріли низького і дивакуватого священика, якого напередодні бачили у ресторані; він стверджував, що також має якісь невідкладні.справи саме у тій околиці. Та молодий Херроґіт несвідомо пов’язав появу священика з учорашньою загадковою розмовою.
Екіпаж більше був подібний на відкритий вагончик, який винайшов гід, схильний до технічних інновацій. До речі, він керував поїздкою фахово, розумно й енергійно. Про можливу небезпеку більше ніхто не згадував, та до неї все-таки підготувалися. Гід та син банкіра мали при собі револьвери, а Мускарі, з притаманним йому юнацьким задоволенням, тримав чудернацьку шаблю.
Він усівся поруч чарівної англійки, трохи далі сів священик на прізвище Бравн, який більше до нікого не відзивався, гід і банкір зі сином сіли навпроти. Мускарі виглядав щасливим і піднесено-бадьорим. Та на цих гірських схилах, які заросли деревами і виглядали, як фруктовий сад, її душа також возносилася у безглуздо рожеві небеса, до яскравого сонця. Біла дорога вилася уверх спритною кішкою, обминала темні й глибокі провалля, ніби туго натягнутий канат, а гори затягували мандрівників, ніби аркан.