— Так, — відповів Фламбо, — мені запам’яталося, що камергер, а може, друзяка Грімм або ще хтось, говорили, як це було жахливо, коли вони примчали на її крик і побачили дівчину з весняними квітами в руках, що схилилася над закривавленим тілом. Суттєво те, що він помер, перш ніж прибула допомога, і цю новину треба було повідомити у замку. Всі були вражені й налякані, набагато більше, аніж це буває у випадках смерти правителя. Іноземні гості, а особливо спеціялісти з гірничої справи, розгубилися. Вони хвилювалися, зрештою, як і прусські посадовці. Незабаром стало зрозуміло, що пошуки скарбів у цій історії мають набагато більшу вагу, аніж видавалося спочатку. Геологам та чиновникам пообіцяли величезні премії і сприяння, а дехто, почувши про смерть принца, навіть почав стверджувати, що потаємна кімната й посилена охорона були зумовлені не страхом, а переслідуваннями через пошуки скарбу…
— А в квітів були довгі стебла? — запитав отець Бравн.
Фламбо здивовано поглянув на священика.
— А ви дивак! — вигукнув він. — От друзяка Грімм також про це говорив. Каже, найпотворніше виглядало не тіло, не кров, не куля, а саме оті квіти на коротких стеблах, майже самі головки.
— Зазвичай, — промовив священик, — коли доросла дівчина хоче назбирати квітів, вона намагається їх зривати з якомога довшим стеблом. А якщо вона зриває лише голівки, як мала дитина, то це означає, що…, — він завагався і замовк.
— Що? — допитувався Фламбо.
— Виглядає на те, що вона зривала квіти похапцем, хвилюючись про те, аби її присутність там виглядала вмотивованою, оскільки… оскільки вона прийшла туди раніше.
— Я розумію, що ви маєте на увазі, — похмуро промовив Фламбо. — Та ця підозра розбивається об одну малу деталь. Зброї у дівчини не було. Принца могли вбити чим завгодно, навіть його стрічкою для орденів, однак його не просто вбили, його застрелили — і нам треба пояснити хто і як. А саме цього ніхто пояснити і не може. Цю дівчину ретельно обшукали. Правду кажучи, вона викликала чималі підозри, хоча її дядечком і опікуном виявився хитрий камергер Пауль Арнольд. Вона була дуже романтичною дівчиною. Подейкували навіть, що дівчина підтримує контакти з революціонерами, оскільки войовничий дух у її родині ще не згас. Проте, хай якою б романтичною вона не була, без зброї людську голову чи щелепу не прострелиш. А зброї ніде не знайшли, хоча було зроблено два постріли. Ось така загадка, мій друже.
— А звідки ви знаєте, що було два постріли? — запитав низький священик.
— У голову потрапила одна куля, — відповів співрозмовник, — і стрічка також була прострелена.
На гладкому лобі священика з’явилися глибокі зморшки.
— А другу кулю знайшли? — наполегливо допитувався отець Бравн.
Фламбо на мить замислився.
— Та ні, не пригадую.
— Чекайте! Чекайте! — вигукнув священик, раптом розхвилювавшись і ще сильніше наморщивши лоба. — Не подумайте, що я невихований. Дозвольте мені ще трохи помізкувати, зовсім трохи.
— Спробуйте, — посміхнувся Фламбо і допив пиво.
Легенький вітерець шумів у гіллі дерев, переганяв біло-рожеві хмари, і небо видавалося блакитнішим, ніж зазвичай. Можливо, це херувими летіли додому, до вікон своєї небесної дитячої кімнати. Найвища вежа замку, Вежа Дракона, височіла, немов гротескний кухоль з пивом, та водночас у ній було щось домашнє. За нею виднівся ліс, у якому тоді й знайшли вбитого.
— А що далі було з цією Ядвігою? — врешті запитав священик.
— Вона дружина генерала Шварца, — відповів Фламбо. — Ви, напевно, чули — він зробив стрімку кар’єру. Йому вдалося відзначитися ще до подвигів у Садовій і в Гравелотті. Він був рядовим, а став генералом. Таке трапляється рідко, навіть у найменшому німецькому…
Отець Бравн зірвався на рівні ноги.
— Він був рядовим! — вигукнув маленький священик і мало не свиснув. — Оце так дивна історія! Який дивний спосіб, щоб вбити людину. Однак, можливо, цей спосіб був єдино можливий. Але ж яке, подумайте лишень, тут потрібне було терпіння.
— Що ви маєте на увазі? — перебив Фламбо. — Як його вбили?
— Його вбили з допомогою орденської стрічки, — стримано промовив отець Бравн.
Вислухавши протести свого співрозмовника, він продовжив:
— Так-так, я знаю про кулю. Може, спробуймо сформулювати так: він помер тому, що на ньому була стрічка для орденів. Я розумію, що це звучить майже так, як, скажімо: він помер, бо хворів.
— Як я розумію, у вас є певні здогади, — промовив Фламбо. — Та що робити з кулею у голові? Адже його застрелили. Хто? І яким чином?