— Принца застрелили відповідно до його власного наказу, — відповів священик.
— Гадаєте, це самовбивство?
— Я сказав «відповідно до його власного наказу», а не «згідно з його волею», — заперечив отець Бравн.
— І в чому полягає ваша теорія?
Отець Бравн розсміявся.
— Я ж зараз на відпочинку. У мене немає жодних теорій. Просто ця місцина нагадує мені казку. Якщо ви не проти, я вам розповім її.
Рожеві хмарини були подібні на цукерки, вони ніби прикрашали вежі казкового замку, а рожеві бруньки на деревах, здавалося, з усіх сил тягнуться до них. Блакитне небо набувало бузкових відтінків, як це часто буває увечері. І отець Бравн почав свою розповідь.
— Був похмурий і непогожий вечір, з дерев падали краплі дощу, а на траві вже виблискувала роса. Принц Отто Гроссенмарський швидко вийшов з бічних дверей замку і швидким кроком попрямував до лісу. Один з численних вартових виструнчився, та принц його навіть не помітив. Цього вечора йому не хотілося привертати до себе увагу. Він навіть зрадів, коли високі дерева, сірі й вологі від дощу, проковтнули його, немов трясовина. Він навмисне вибрав найбезлюднішу частину свого маєтку, та навіть тут не було так тихо і спокійно, як йому цього хотілося б. Однак не варто було боятися, що хтось йтиме слідом, адже принц вийшов із замку несподівано, навіть для себе. Офіційно одягнені дипломати, яких він залишив у залі для гостей, його не цікавили. Він раптом усвідомив, що чудово може обійтися без них.
Так, він панічно боявся смерти, однак пристрасть до золота, ненаситне бажання володіти ним, була більша навіть за страх. Заради отого легендарного золота він свого часу залишив Ґроссенмарк і захопив Хейлігвальденштайн. Лише заради золота він підкупив зрадника й убив героя, заради золота він довго і жорстоко допитував камергера, поки не переконався, що той не бреше. Він справді нічого не знав про золото. Заради того, щоб заволодіти золотом, він уже не раз дорого платив, щоправда, не надто охоче, та він обіцяв платити ще щедріше, якщо воно йому дістанеться. І саме заради золота він потай пішов зі замку, як злодій, тому що йому у голову прийшла ідея, як можна швидко і без великих витрат заволодіти цим заповітним скарбом.
Доволі далеко від гірської стежки, якою принц прямував невідомо куди, посеред стрімких скель, що височіли, наче колони, причаїлася хатина пустельника. Це була, властиво, печера, а довкола — колючі хащі; саме тут упродовж довгих років ховався від світу наймолодший з трьох прославлених братів. «Він міг би відкрити мені таємницю про золото», — подумав принц Отто. Колись давно, ще перш ніж стати пустельником і відмовитися від усіх життєвих благ та достатку, він знав, де сховано скарб, однак не докладав жодних зусиль, щоб його знайти. Щоправда, колись вони були ворогами, та тепер, з огляду на свою віру, аскет не повинен мати ворогів. Можна буде чимось поступитися, апелювати до його віри та принципів, і, цілком можливо, він відкриє таємницю, що стосується, в його розумінні, всього лиш суєтних мирських скарбів. Принц Отто не був легкодухом, поблизу було багато військових вартових, окрім того, його жадібність переважала будь-який страх. А зрештою, чого йому боятися? Він був свято переконаний у тому, що у мирного населення немає зброї, а в цій убогій гірській хатині пустельника — і поготів. Адже цей святенник, певно, харчується лише травами і корінцями, він живе з двома простакуватими слугами і вже віддавна не спілкується з людьми. Принц Отто зі злорадною посмішкою подивився вниз, на освітлений лабіринт міста. Всюди, куди не поглянь, стоять вартові, а в його ворогів немає навіть дрібки пороху. Вартові є навіть неподалік цієї гірської стежини, достатньо йому гукнути, і вони миттю примчать сюди. Окрім цього, вони періодично прочісують навколишні ліси і скелі. Вартові стоять на східних і західних воротах замку, на південних і північних, вони ніби ланцюгом оточують маєток принца. Його вартові є всюди, і навіть найхитріший ворог не зможе проникнути у це місто. Він, Отто, може бути спокійним, він у безпеці.
Принц зрозумів це особливо виразно, коли піднявся на гірський хребет і побачив, що поблизу житла його давнього недруга немає нікого. Принц стояв на маленькій кам’яній платформі, з трьох боків якої зяяла прірва. Позаду, за колючими кущами, темнів вхід у печеру, він був розміщений так низько, що навіть не вірилося, що туди може увійти людина. На цій платформі також стояв старий бронзовий аналой, чи то пюпітр, який, здавалося, аж вгинався під великою німецькою Біблією. Бронза чи мідь позеленіла від часу і розрідженого гірського повітря, і Отто подумав: «Навіть якщо тут колись і була зброя, вона давно покрилася іржею». Місяць, що з’явився над скелями, освітлював все довкола мертво-блідим промінням.