За аналоєм стояв старезний чоловік у чорних шатах, вони спадали з пліч прямими і нерухомими складками, як навколишні скелі. А сиве волосся та слабкий голос, здавалося, однаково тріпотіли на вітрі. Чоловік дивився кудись в далечінь. Він, мабуть, виконував якийсь щоденний релігійний обряд.
— Вони покладались на своїх коней…
— Пане, — з непритаманною йому люб’язністю звернувся до старця принц, — я хотів би сказати вам кілька слів.
— …і на свої колісниці, — ледь чутно продовжував аскет, — а ми покладаємося на Господа сил…
Останні слова він промовив ледь чутно, потім шанобливо закрив книгу і, як це роблять сліпці, навпомацки віднайшов край аналоя і схопився за нього. У цю ж мить з темної печери немовби випірнули двоє слуг і підтримали пустельника. Вони також були одягнені у тьмяно-чорний одяг, та у їхньому волоссі не виблискувала морозна сивина, а на обличчях не було ознак витончености. Це були звичайні селяни, хорвати або угорці, з широкими і простакуватими обличчями та з тупуватими очима. Вперше за увесь час принц почувався ніяково, та мужність і дипломатичність його не зрадили.
— Здається, ми не зустрічалися відтоді, як у тій жахливій канонаді загинув ваш нещасний брат, — сказав принц Отто.
— Усі мої брати померли, — відповів старець, все ще дивлячись у далечінь. Потім він на мить повернув до Отто знесилене обличчя, сріблясто-біле волосся падало йому на очі, і він тихо додав, — бачите самі, я також майже мертвий.
— Сподіваюся, ви розумієте, — маже примирливо промовив принц, — що я прийшов сюди зовсім не тому, щоб вас переслідувати, як тінь усіх давніх розбратів. Ми не будемо обговорювати, хто з вас мав рацію, а хто був винним. Та щодо одного ви завжди мали рацію. Якою б не була політика вашої родини, ніхто ніколи не здогадувався, що вами керує лише прагнення володіти золотом. Ваша поведінка — бездоганна, вас неможливо запідозрити у…
Старець у чорних шатах дивився на принца вологими блакитними очима, а в його погляді була якась безсила мудрість. Та коли пролунало слово «золото», він простягнув руку, ніби відсторонюючи щось і відвернувся і бік гір.
— Він говорить про золото, — промовив аскет. — Він говорить про заборонене. Нехай він замовкне.
В Отто був один прусський недолік. Він вважав, що успіх — це властивість, а не випадковість. Принц щиро вірив у те, що він і йому подібні народжені для того, аби перемагати народи, яким призначено підкорятися. Тому почуття здивування йому незнайоме, а те, що трапилося потім, і геть було несподіванкою. Він лиш відкрив рот, щоб заперечити пустельникові, та не встиг промовити навіть слова — щось м’яке закрило йому вуста і міцно стягнуло голову. Минуло секунд сорок, поки він врешті усвідомив, що слуги-угорці затиснули йому рот його ж власною орденською стрічкою.
Старець знову підійшов до великої Біблії, що лежала на мідній підставці, і поволі став гортати сторінки, поки не дійшов до Послання Якова, і почав читати:
— «…Так само і язик: член маленький, а…»[29]
Щось у його голосі змусило принца різко повернутися і бігцем кинутись униз стежкою. Лише на половині дороги до парку, що був довкола замку, принц уперше спробував зірвати орденську стрічку, яка стягувала щелепи і шию. Він спробував один раз, потім другий, третій, — та марно. Ті, що зав’язали йому рота, знали свою справу. Ноги Отто були вільні, він міг стрибати, як йому заманеться, руки теж були вільні — ними можна розмахувати, подавати сигнали, а от промовити він не міг жодного слова. У нього немовби вселився мовчазний диявол.
Він уже доволі близько підійшов до парку, і лише тоді збагнув, чим може закінчитися його мовчазливість, до якої його так брутально змусили. Принц похмуро поглянув на освітлений ліхтарями лабіринт міста, та посміхатися він уже не міг. І Отто пригадав усе, що ще зовсім недавно говорив з такою іронією. Куди міг сягнути погляд, стояли його вартові, і кожен пристрелить його відразу ж, якщо він не відізветься на оклик. Так багато зброї довкола, і вона так близько, вартові вдень і вночі прочісують околиці, а тому в лісі сховатися не вдасться. От якщо б крикнути, то вартові миттю прибігли. Та тільки крикнути він не може.
Місяць піднявся вище і виблискував сріблом, нічне небо нависало над принцом насиченою синню, тут і там височіли чорні стовбури сосен. Якісь квіти з великими листками блистіли десь біля його ніг. У місячному світлі вони видавалися прозорими і безбарвними, а раніше він ніколи не звертав уваги на такі дурниці. І ці квіти, здавалося, притискалися до стовбурів дерев, ніби обвивали їх, і це видалося Отто чимось неймовірним і казковим. Можливо, оце несподіване насилля викривило його здатність мислити, та у цьому лісі йому всюди ввижалося щось незбагненно німецьке, ніби з чарівної казки. Йому видавалося, що він наближається до замку людожера. Принц вже й забув, що людожер, володар замку, — це він. Отто пригадалося, як у дитинстві він розпитував маму, чи у їхньому родинному маєтку живуть ведмеді. Він нахилився, аби зірвати квітку, ніби це могло захистити його від злих чарів. Стеблина виявилася міцнішою, ніж він сподівався, і зламалася з легеньким тріском. Він хотів запхати квітку за свою орденську стрічку на грудях, та раптом почувся вигук: