— Стій! Хто йде?
І він згадав, що стрічка зовсім не там, де має бути.
Він спробував закричати, і не зміг. Потім почувся другий вигук, а далі — постріл. Куля зі свистом потрапила у ціль. Отто Гроссенмарський мирно лежав серед казкових дерев. Тепер він уже не міг зробити нікому жодної шкоди: ні з допомогою золота, ані з допомогою сталі. Лише сріблястий олівець місяця вихоплював тут і там вишиті оздоби на його мундирі та зморшки на його обличчі. Нехай Господь помилує його душу.
Вартовий, той, який вистрілив, згідно з суворим розпорядженням командування, відразу ж побіг шукати свою жертву. Це був рядовий на прізвище Шварц. Згодом він став важливою особою у військових колах. Отож, він знайшов лисого чоловіка у військовому мундирі з обличчям, обмотаним орденською стрічкою. Йому здалося, що це маска — було видно лише мертві очі, які холодно виблискували у місячному світлі. Куля пробила стрічку, що стискала щелепи, ось чому в ній також була дірка, хоча насправді постріл був лише один. Молодий Шварц зірвав таємничу пов’язку, відкинув її на траву, і тоді побачив, кого ж він убив.
Важко сказати, як події розвивалися далі. Та мені хочеться вірити, що у цьому лісі справді діялося щось казкове, хоча початок цієї казки жахливий. Ми ніколи не довідаємося, чи дівчина на ім’я Ядвіга була вже знайома з молодим солдатом, якого вона врятувала і за якого потім вийшла заміж, чи вона опинилася там випадково, і їхнє знайомство почалося тієї ночі. Та мені видається, що ця Ядвіга — справжня героїня, і вона заслужено стала дружиною чоловіка, якого також можна назвати героєм. Вона вчинила сміливо і мудро. Дівчина вмовила вартового повернутися на свій пост, де його ніщо не пов’язуватиме з нещастям; він буде лише одним з пів сотні вірних і дисциплінованих вартових, які стояли поблизу. Вона ж залишилася біля тіла і підняла тривогу, а оскільки у неї не було вогнепальної зброї, то її годі було звинуватити у вбивстві.
— І сподіваюся, що вони щасливі, — посміхаючись, закінчив отець Бравн і підвівся.
— Куди ви йдете? — запитав Фламбо.
— Хочу ще раз подивитися на портрет камергера, того, який зрадив своїх братів, — відповів священик. — Цікаво, якщо людина зрадила двічі, вона тоді менший зрадник?
І він довго роздумував перед портретом сивоголового чоловіка з чорними бровами і люб’язною, ніби наклеєною, посмішкою, якій, здавалося, суперечив недобрий, погрозливий погляд.
