Косий погляд упав на молодого Данила. Ждан загубив його тата ще тоді, взимку, коли дерево зіпхнув прямісінько на плечі бідолашному селянину. Ото ж бо, по своїм розрахункам, його син Данило мав бути внуком Дарія. Так, саме так! Він зажадав його смерті. Він загорівся цією думкою, вона ні на хвилину не покидала його. Так як родинних зв’язків найлютіший ворог мага Землі, відчути не міг, через закляття, яке знову ж таки наклав Дарій, щоб захистити свою сім’ю.
Ждан, на пориві своєї злості зліпив з трьох тіней, протягом трьох ночей одну злісну, величезну, скупану у гніві, тьму, від якої віяло холодом, вона ніби робот, тільки з матерії повітря зроблена. Це як дух, без тіла, без голосу, без будь – якого виду чуття. Вона здатна вселятися у живе і не дуже, як у людину, так і навіть у ранкову росинку. Розпізнати сутність тьми у чомусь, майже не реально, так як ми не можемо бачити повітря, воно може буди лише як вітер. Її ім’я Адіс.
- Іди, маро, настав знову твій час, ти змогла дати мені душу того плечистого Івана, і інших людей твердим духом, не підведи і в цей раз. Даю тобі тіло, ти знову станеш людиною, навіть на трошки я надарю тобі різного виду емоцій, ти маєш привести мені його! – зашуміло аж верхівками дерев, це було схоже дещо до реву якоїсь злої тварюки, яка опинилась в безвихідній ситуації, чому саме так? Він відчував, що скоро, дуже скоро розпочнеться щось страшне, страшніше за його миленьке королівство в десятки разів, він відчував погибель.
У розвідку відправив своїх вірних слуг – чорних воронів, які мали принести звісточки з «світлого краю», а сам всівся у свій дерев’яний трон, з якого в різні боки сторчали колючки і сухі вітки, які аж почорніли, чи то гнів передався господаря, чи то це й же ж господар був настільки важким, що всі сили скінчились, і дерево завмерло навіки..
Свято. У селі б’ють дзвони. Сонечко під прямим кутом вдарялось в землю. Вітру майже не було, день як на славу видався чудовим, та вирок пишеться по закінченню дебатів, тобто все ще по переду. Молодий Данило, в пориві сил, спішив до своєї коханої Олі, яка назначила йому зустріч на березі озеру. Згодом вийшла вона, чорне класичне платтячко до колін, невеличкий клатч і квіти у волоссі якогось темно-бордового кольору. Ось і наступив момент раю. Вони шубовснули двоє у кохання, насолода накрила з самісінькою головою. Та чи справжнє воно? Як говорили учені і мудреці: «кохання – не існує!» але ж ці двоє доказували протиріччі думки.
Диво – любов, диво – життя – це різні дива. З настанням вечору, ніжні ручки Олі почали злегка мерзнути, але в принципі, було не холодно, саме середина літа. Ближче до ночі, дівчина ставала все холодною і холодною, її лице було блідим, навіть білим, як молоко, та при місячному світлі це не було помітно, єдине, той холод..
Адіс вирішила діяти, настав її час, адже була північ – панування нечистого. Основним завданням було завести Данила до лісу, і віддати його душу, як і сотні інших, Лісовому у вічне рабство. За допомогою тих почуттів, що надарив їй володар лісу, тьма трималась, вона змогла зіграти свій образ людини. Єдиним мінусом було те, що вона встигла звикнути до цієї ролі, більше того, вона відчувала все те, що відчувають люди в подібних ситуаціях – насолоду, тобто мовою байкерів і металюг – впивала підсолоджені помиї, і соплі рожеві з цукром на гарнір.
Зробивши більшу частину своєї роботи, щось зупинило віковічну вбивцю, замість занесення ножовим ударом в серце, вона промахнулась і лезо уп’ялось у плече. Хлопець вигукнув, йому було дуже боляче, та він не помер. Тьма вирішила зберегти життя нещасному, до кінця не усвідомлюючи, що їй може сказати лютий Ждан, та їй було все одно, в ній жило не щось інше, а кохання справжнє, людське, розумієте?! За таке їй світить смерть, люта, безпощадна.. Та байдуже, він має жити. Ті моменти були як мед після гіркого полинного чаю. Це провина Ждана, він все продумав, та не врахувавши елементарного.
Думки у Адіс роїлися, їли мозок. Так, у її був мозок, адже вона в тілу дівчини, яка була людиною, справжнісінькою людиною, без дефектів, з головою. Вона сунула тіло. Воно волоклося землею, вдаряючись час від часу, то в дерево, то в каміння, якого було ой, як не мало. Нарешті простори чималого озера, і човен.. Так, він попливе, його врятують рибалки, а якщо не врятують.. – ліс зашумів, тьма була змушена повернутись на крик господаря, повернутися навіки. Любов, вона відчула її, це така сила, яка ладна здолати усі страхи і перешкоди, негаразди і саму тьму. Проти любові безсилі усі. А ще, любов слабкість.
Лісовий ще більше розізлився, адже сталось те, на що він не розраховував, його зрадили. Лють заполонила усі сантиметри його тіла. Помста! І тільки вона. Ждан вигнав дух з тіла і помітив його у невелику скляну баночку, яку знайшов під величезним розлогим кущем. Дух тьми вигинався, скрадався на п’яти, бився об стіни, та нічого не допомагало. Це кінець, це погибель.