Ранок, який же ж він чудовий! Небо залите було блідо – молочними фарбами, роса мерехтіла на ще сонних квітах і траві. Перепліталися трелі птахів, і цей спів розлітався здається, до піднебесної. Невеличний туман поскручував усі горизонти полів у співвідношенні до блакиті.
Ліс. Не страшний він у день, не має тої сили дух лісу у світлі, має у пітьмі. Та людям, які відправились на пошуки ще вчора зниклого Данила, було навіть байдуже, і матері шкода, тої, що ще вчора залилась гіркими сльозами. Його нема. Єдиного синочка. Хто ж допоможе, коли немічною стане. Серце ж відчувало.
Люди заздалегідь розділились на невеличкі групи, говорять, так ефективніше. Дехто згодився пройтися повз берег озера аж до лісу, і саме їм поталанило. Кожен з невеликим острахом просувався у глиб лісу, пройшовши чималеньку відстань, хотіли повертатись, та один чолов’яга на ім’я Життєлюб у величезному кущі побачив дещо. Підійшовши ближче, був шокованим. Прямо перед ним лежала його племінниця – Оля, яка практично теж пішла вчора з життя, хоча теоретично це слалося рік тому, коли водяний забрав душу.
Тіло не може існувати без душі. Навіть, якщо душа чорна, але вона в тілі, то буде контакт з світом, з життям, людьми. Простіше кажучи, це людина, або ж щось, що нагадує її.
IV. Злий супостат
Тримає на руках дідусь тіло своєї любої внученьки. На очі аж сльоза налилася. Сива борода гойдалася від подихів вітру, волосся також не слухняне, висмикувалось з – під капюшону. Вдягнений у жовтуватого плаща підперезаного червоним шовковим пояском. Поряд з старим – посох, з яким він не розлучався декілька століть. Чому століть? Так все тому, що цей старий не який-небудь там дідуган, а сам Дарій, володар землі.
Вечоріє. Весь горизонт налився чорним вогнем. Вітер щосекундно розчісував дерева, які траплялися на шляху, більше того, збісившись за хвилину понагинав до землі. Деякі не витримали такої важкої, ненаситної долі, піддалися – зламались. Хрускоти, шалений рев, і просто незрозуміле божевілля витало по всюди. Паніка накрила серця кожного селянина, окрім славетного Дарія і його хоробрих синів.
Темрява. Неначе чорна птаха огортала горизонти, пожираючи усе, що тільки потрапляло на шляху, змітаючи з лиця землі. Але ж як? Зведені гори лише на годинку стримали непрошених гостей. Купол захисту, який поставив Дарій на свої простори був пробитий. Та як таке можливо? Справа в тому, що у Ждан теж мав магію в собі. На жаль, ця магія що керувала ним була темнішою тої ночі, що насувалася.
Тьма додала своїх чорних кольорів у весь натюрморт так часто згадуваного поселення. У будиночках палахкотіли вогники воскових свічок. Деякі просто сумно стояли, чекали. Та чого? Марні надії, сподівання?
Мить. Насправді саме вона керує подіями, додаючи долі радості, або ж навпаки цілу пригорщу розчарувань. Дуже прикро, та в даному випадку перші секунди задоволення отримав лише він: безсердечний диявол, який вирвався з самого пекла, щоб відімстити своєму рідному брату – володареві землі. Під сильним поривом невгамовного вітру і надзвичайно лютим громом – усі шибки посипались додолу, свічі загасли, як згасають зорі на вечірньому небі у мирний час, або ж як життя людей, якім іще жити і жити. Живеш, радієш усьому, як якийсь ненормальний психопат, ідеш твердо по життю і раз, усе обривається, і ти летиш, падаєш у бездну, у той світ.. лише крила можуть спасти! Та люди, на жаль, не птахи, літати не вміють, або ж може не хочуть? ось, що називається миттю.
Вітер лише набирав обертів, з кожною хвилиною ставав все дужчим. Перелякані селяни намагалися знайти собі безпечний притулок. Як не крути, та жити треба, навіть тоді, коли здається, що життя закінчилось, коли втратились усі найсвітліші надії, навіть коли одною ногою в іншому світі. Адже ніхто не знає достеменно, що там, по той бік нашої реальності?! Ми народжуємось, живемо, помираємо, кожному на це приділений свій час. Вищий світ пожирає всіх своєю невтомною пащею протягом ер, та ось навіть кісточки випльовувати не збирається. Коли помираєш, то це навіки. І хто там про реінкарнацію байки пліте? Невже ви думаєте, що людина може перевтілитись, до прикладу, у метелика і збирати пилок з квітів.. Ви справді у таке вірите?! Брехня! Розсійте всі сумніви. Хтось дуже постарався, засипаючи вам очі піском.
Сім'я Ковальчуків, у яких сьогоднішнього нещасного дня будинок перетворився на обвуглений смолоскип присипаний попелом, не встигла відійти від одного горя, як нахлинуло інше, страшніше і масштабніше. Тепер ситуація не стосується конкретної сім'ї, стосується конкретного села, народу, навіть нації, яка споконвіків жила за лише правдою і вірою у краще. Знову та віра.. Це ж як останній сонячний промінь на вечірньому небі, який проводжаєш поглядом до останнього, з думкою, що він не погасне.