Ото ж бо, сім'я, у кількості п'яти осіб: двоє дорослих батьків Антон і Соломія, та трійко їх маленьких діток залишилася без даху над головою. Кожен був би не проти прийняти до себе пожити певний час цю горе-сім'ю, та будиночки будували маленькі, віконця низенько були, а дітей у кожного.. Якщо троє де знайдеш – це рідкість. Переважно п'ятеро, шестеро, семеро, двоє батьків, а ще дідусь з бабусею, як це говорять, в тісноті та не в образі.
Усім відомо, що стара Пелагія жила лише з сином у малому та затишному будиночку. Взнала, що у людей горе, вирішила допомогти, так як мала добре серце.
Наближався вечір. Гості більш – менш відходили з накинутого на них горя. За круглим столом сіли вечеряти. Діти посьорбували супчик, який встигла приготувати мама у новій оселі, дорослі просто дивились в одну точку, думаючи свою глибоку, як Маріанський жолоб думу. Пелагії кусок до рота не ліз. Чим більше часу спливало, тим більше сивих волосинок на її голові з'являлось.
Вона б підняла село, вона б звернула гори заради сина, та не в змозі. Кожен поки що боявся за свою шкуру, знали ж про чудасії, які являє собою ніч. Мів не міф, вірили. Та ще й підвернута нога не давала спокою, нила, як розбещене дівчисько біля прилавку з іграшками. Відчувала ж, що не треба відпускати нікуди сина, байдуже, що виріс, що став дорослим. Як не як, діти завжди для своїх мам будуть дітьми, і байдуже, скільки їм років.
Уже кілька ночей підряд жахливі сни сняться людині великого серця - Пелагії. То зуби випадають, і крові стільки, що аж у холодному поті прокинулася бідненька, то наче волосся почало сипатись. Спочатку одна волосинка випала, потім друга, а ще трошки, то й цілими пасмами летіло, або ж стадо корів гониться за Пелагією, а вона ніяк відірватись не може. Здається ось воно, відстань збільшується між жертвою і нападниками, та тільки вона так думала, ті у ту ж секунду тварюки дихали їй у плечі. Очі такі червоні були, як стиглі помідори, і злості у них стільки, що там могли б заховались цілі галактики. Такими вони були сни напередодні.
Уся нечисть почала збиратися біля володінь Дарія, володаря землі. Небо на горизонті почало вкриватись темними хмарами. Вони були не просто сині, чи фіолетові, як це буває зазвичай перед лютою бурею, вони були чорні, без жодного проблиску світла. Дарій теж готувався до війни.
Коні в стайнях почали голосно фиркати і щосили бити ногами землю, собаки не переставали гавкати, навіть кури, які в темряві майже не бачать заворушились по курнику. Відчувають, старий дядечко Ждан іде в гості, війною.
Дехто купчились перед невеличкою церквою з трьома куполами, що розміщувалась в самому епіцентрі села, вірили ж, що істина віра врятує їх од всякого злого і ненависного супостата. Можливо кожен з прийдешніх мали рацію?! Покаже час. А що являє собою час? Це велетенська змія, яка не знає жалю, яка готова висмоктати усю кров в вимотати кілометрові нерви. Та й жалити навчилася за саме не пристосоване до цього місце – людський мозок. Ба навіть більше, це як ціла зграя велетенських шершнів, які більше не знають нічого, окрім любові. Так, не почулося, сказано було саме любові, любові вприскувати у всіх свою смертоносну отруту, жалячи біллю найвижчих децибел. Ось, що являє собою час.
Кількість людей зростала з кожною хвилиною. Майже усе подвір'я храму було всіяне нещасними тінями, які колись називались людьми. Третина кричали, плакали, галасували жалуючись на лиху і ненависну долю. Більша кількість просто стояли і дивилися в небо, вони молились, просили прощення, очищали грішну душу від гріхів своєю вірою. Лише від появи цього чолов'яги усі, як один озирнулись, проводячи поглядом аж до самих дверей старенької церквочки. Від нього віяло спокоєм і душевною рівновагою. Здавалося, лише в цієї людини, десь там у глибині, велетенського кратеру душі захована віра. У неймовірно міцному і старезному сундуку. А тепер, коли во істину прийшов час, скриня та відкрилась, і світло внутрішнього золота вилилось назовні, освітивши шлях перед простими мирянами, які з неймовірно гримасними лицями намагались пригадати хто вони є і де знаходяться. Двері перед народом відчинились. Для кожного це були немов двері до раю, і з відти розливалося палюче світло, на фоні якого стояв отець Миколай, настоятель храму. У повітрі витала цілковита тиша. Лише старезна ворона пролітала і каркала. В наступну секунду зародилась паніка. Кожен ліз, вдирався в двері божого храму, намагаючись віднайти прихисток в ньому.