Нарешті, правдами і не правдами, усі втрамбувались до церкви. Хтось з криками добігав, та було пізно, двері храму закрились на багато замків з середини. Людей нагромадилось сила – силенна, тому місця не вистачало для кожного. А батюшка ж говорив, що треба побудувати навий храм, більш надійніший і просторий, та нікому і на думку не прийшло підтримати старенького Миколая, який говорять, може відчувати. Не даремно ж уже стільки років він допомагав людям, і це не обмежувалось простим «вислухати», хоча батюшка і справді чув кожного, був мабуть кращим психологом у всьому Всесвіті.
Розпочалась свята літургія. У храмі, незважаючи на чисельність народу, було тиху. Лише отець Миколай своїми молитвами голосно говорив з Богом. Люди пошепки молились. Сльози самі градом сипались на залиту цементом підлогу. Чим же ж завинили вони так? А серце колотилось, вигримувало найкращі ритми запальної лезгинки. Невже прийшов кінець, про який заповідали ще багато років тому.. Кожен же ж знав про ненависть Ждана і Немиря до свого молодшого брата Дарія.
- Тітонько, у вас є якийсь льох чи підвал? – запитав Антон з великою шанобливістю, голова сімейства Ковальчуків. Його голос тремтів, як краплинка роси на заколиханій траві.
- Є, - відказала без усіляких там церемоній. – Треба перебратись он туди – показала в напрямку хліва,- бачиш ті маленькі дверцята?
- Ті що пофарбовані у зелений?
- Так, це вони, - проковтнула слину, - це наш льох.
- Треба негайно йти, – вмішалася у розмову дружина. – Небо майже потемніло.
- Соломіє, треба взяти їжу, швидко, невідомо на скільки ми, - протарахторив Антон, - дітей вдягай!
- Що ж робитимеш ти? – гнівно кинула чоловіку? – у мене немає двадцять рук.
- Збери дітей і не забуть про їжу, - попросив, - Негайно! – звучало приказним тоном.
- Ти плювати на мене хочеш, тобі завжди було байдуже, що відчуваю я сидячи з дітьми, а потім ще й нарікаєш, що борщ не досолила. А бо ж навпаки, солоний тобі, коли я майже не кидала туди солі!
- Заспокойся, прошу тебе, подумай про дітей!
- Я думаю про них двадцять чотири години на добу, відносно декого.
- Не сваріться, діти мої, - вмішалась у не зовсім любу розмову Пелагія. – З їжі тільки хліб треба взяти, а їсти знайдеться у льоху.
- А знаєш, що я тобі скажу, - почала образливо Соломія, підходячи до чоловіка у притул, - ти не любиш мене! – потім зиркнула не просто у очі Антону, а заглянула в самісіньку його душу – і не любив ніколи, - додала на останок.
Чоловік насильно намагався заспокоїти дружину. Він обійняв за руки її, додаючи силу в свої дії, і тримав, поки та не заспокоїться. Жінка намагалась вирватись, билась у істериці, кричала. Менші діти плакали, а Пелагія намагалася заспокоїти їх, хоча б самій не забракло моральної підтримки та допомоги, так як сина все ще нема. Сили не без кордонні, Соломія здалась. Вона немов ослабла, впала чоловікові на груди, і тихенько плакала.
- Я кохаю тебе! Чуєш? – у долонях тримав обличчя дружини, і ніжно дивившись у очі, продовжував далі. – Я ніколи й нікого так не любив як тебе, зірочко моя іскриста, я душу дияволу продам лиш заради того, щоб ти була щасливою. Лебідонько моя! Все зроблю, щоб матір моїх дітей не почувалася погано. Зараз не ті часи, коли усім живеться добре і спокійно. Я понесу тітоньку, ній все ще важко пересуватись.
- Я теж кохаю тебе! – сказала партію своїх слів, і риссю кинулася збирати речі дітей. За хвилину усе було зібране і двері хати відкрилися навстіж.
Антон ніс Пелагію на своїх, міцних, як канат руках. Дітки рядочком бігли за татком, спотикаючись від страху об кожну каменюку. Соломія несла усі речі і покладені до пакету три паляниці. Поспіхом оглянула вулицю.
Хатинки немов зачаровані якоюсь поганою феєю спали у темряві. Лише з окремих будинків розливалося невиразне світло від свічки. Не всі ж звичайно, шукали прихистку в церкві, тай бігти туди не було сенсу. На півдорозі наздогнала б та чорна хмара, яка була відносно не далеко, майже над самими куполами церкви.
Ось вони довгоочікувані двері, подумав про себе Антон, і поставив стару на здорову ногу. Вона з зойком стала, так як підвернута нога торкнулася землі. Він підтримував її руками, про таких ще говорять «справжній чоловік», і це справді так. Соломія кинулася до замка, він був закритий, як небо над ними угорі.