- Що ж робити? – нервово випалила жінка, - замкнений!
- Де ключі, Пелагіє? – запитав Антон, - де ж вони?
- Дивно, двері б мали бути відкриті. Невже Данилко їх замкнув?! Данилко, Даня, - повторяла останнє про себе. Навіть в таких кризисних ситуаціях байдуже, на все байдуже і на себе також. Головніше син, який був усім життям для старої Пелагії, та його зараз немає.. Де ж він?! - Глянь ооон там, під цеглиною біля криниці. Ключі можуть лежати там.
Соломія кинула усі пакунки і направилася до криниці, яка знаходилась за метрів сорок. Знаю, недалечко, та уже розходився вітер, який був не такий без образливий, як того б хотілося. Легенькі пакетики і мішечки уже водили хороводи у повітрі. Волосся, як скажене розліталося в напрямку, куди дув вітер. Ще й ті тварини у хліву, не замовкають ні на хвилину. Внутрішня напруга досягла апогею.
По фізіономії жінки було видно, що ключів на місці нема. Вона поверталася, наче розгнівана ведмедиця неслася на хижака, який збирався роздерти її дітей. Вітер дужчав, все наче у задовільненому відео, у очах Антона. Він боявся. Ще ніколи не відчував такого страху за дружину, як у той момент, коли вона по суті змагалася з природою на виживання. Здається, все ж виходить, все ніби й по плану, та план той чорний, він викарбуваний на чорному папері такими ж чорними літерами, і не розбереш, яким має бути наступний крок.
Вона повернулась до своїх, діточок, закриваючи їх руками. Невидима заморська пташка кричала «уу-уу-уууууу», билась крилами об проводи, невже вона так плаче?! Більш противнішого плачу у світі мабуть ніхто не чув. Та що воно таке той «світ»? Які реальні прояви окреслює це слово? У чому виражається? Що значить для кожного? Говорять, що цілий світ помістити можна у невелику скляну баночку, таку, найзвичайнісіньку, знайдену під величезним розлогим кущем. Невже Адіс звільнилась у переплавленому вигляді, ставши скупою на емоції, і з чималим прошарком злості?!
Пелагія міцно трималася за поручні, які ще й до того тримали дрова, поки Антон з усієї дурі молився на замкнутий замок зігнутою арматурою. Буквально один такий замах і темний квадрат полетів з брязкотом додолу. Матір з дітьми спустилася у ту ж хвилину по холодних сходах. Запах був не з найкращих, вологий і тяжкий, що є типове для звичайнісіньких льохів. Тільки но Антон допоміг Пелагії забратися до льоху, як двері за його спиною на автоматі захлопнулись сильним поривом вітру.
Антон запалив свічку, яку подала йому Пелагія. У льоху було тихо, тому вогонь продовжував горіти і освітлювати дане приміщення своїм світлом, хоч і тьмяним. Чоловік кинув оком на своїх діток, вони не плакали. Тільки на обличчі була якась не зрозуміла маска, чи гримаса. Найбільше було схоже це на неймовірно великий страх. Усе виказували кругленькі, в п'ять копійок очі.
- Наші пакуночки, - наче кішка вскочила на ноги жінка, - ти забрав їх?
- Коли б устиг?! – дещо з провиною почав Антон, - двері закрились відразу за моєю спиною.
- Оправдання, ну так, діло святе! – з докірливо заявила дружина, потім наче проснувшись від якогось тривкого сну:
- Христино, - звернулася до донечки меншої, - тобі холодно? Ручки холодні твої..
Антон у цей час намагався відкрити двері, так як морозило і його спину, це холод підступав, злий, ненависний, який не вміє жартувати. Двері не відчинялись, усі намагання вибити - марні. Таке враження, що всіх перебуваючих тут живих людей, і не живих предметів, замуровали демони, з іншої сторони. Як не крути, воно було схоже саме на те.
Очі дещо звикли до напівтемряви, та не настільки, щоб бачити усе, що було у цьому затісному приміщенні, яке було більше схоже на забиту цвяхами домовину десь глибоко у землі, так як у повітрі витала сирість і волога.
Лише Пелагія знала, що знаходиться у її погребі. Де, і з якої сторони стоять закручені у баночку малосольні минулорічні огірочки, чи джем із достиглих яблук та малини, чи картопля, яка була покрита паростками, принаймні такою її запам'ятала жінка, коли в останнє була у цьому прохолодному світі, і це було десь дні чотири тому.
Чути тріскіт, чути неймовірний гул, який літає десь у мозку, зводячи з розуму. Страх, та ніхто не зважає на його присутність. Тіла, яким ще належали душі мовчки сиділи, чекали. Навіть малечі принишкли вслухаючись. Які емоції відвідували обличчя обездолених, сказати важко. Думаю, навіть досвідчений психолог добряче б собі поламав голову. Та взнав би правду, важку, ненависну і гірку, яка ще зіграє свою лебедину пісню. Таке буде пізніше, згодом. Пророцтва напророчені, та чи передбачений кінець у всій цій історії? Яким він буде? Навіть мені не відомо. Тому що, відкриваючи для себе кожного нового героя, я наче відкриваю себе, думала про себе Соломія. Так, вона сходить з розуму. У минулому вона учителька української мови, письменниця від бога, розуміється на хорошій літературі, та не сьогодні. Психіка була не і нормі. Переживати за чотирьох рідних людей, проживаючи кожну хвилину, яка прирівнюється століттю у мирний час, і це повторюється знову і знову. Нестерпно.