З усіх сторін села панує ліс, дрімучий ліс, який також огинає і озеро. Асфальтовані дороги, які тільки вели до забутих усіма земель з'їв час, ну а ще дощі добряче допомогли в обрисі руйнівника. Подейкують, що вони до цього часу мабуть покрилася травою і заростями тими, не прохідними.
Говорять, що ліс проклятий, що з настанням ночі не варто туди навіть носа тикати. А що з станеться з сміливцем – ніхто не знає, так як на протязі останнього століття жодна нога туди не ступила. Що дивно, удень літом гриби, ягоди – без жодних проблем люди грибуть в свої кошики! Чоловіки зимою дрова заготовляють, і нічого. Ніч! Вона пред'являє свої закони і свої правила для усіх мешканців села живих і не живих, тобто тих, хто по ідеї мав відправитись до раю, та за певним збігом обставин запізнився на літак, або ж третім класом летіти не хотілось, або ж білет завтикав купити, у кожного своє. Що ж це за таємниці, про кі всі лише пошепки говорять? І чи дійсно настільки усе так критично? Останнім, хто за переказами місцевих ступив на володіння самого диявола був один дурень на ім'я Іван. Майже два метри ростом, до плечей волосся, а сили мав.. теперішніх три Вірастюки. Чому він туди пішов , та ще й уночі? Не хотів програти суперечку, а точніше, програв в картах на бажання. Та ще й на зло самому собі, завжди дотримував слово. От через це і прозвали «дурником». Та як пішов Іван, по стежці до лісу уночі, то так його й знали..
На душі царить спокій, серце б'ється у пришвидшеному темпі, здається, воно ось-ось випригне і покотиться своєю дорогою забувши про тіло. А за плечами ніби крила виросли, ногі несуть тіло та ще й у невідомому напрямку, не розбираючи дороги, ось чималенька каменюка, ти перечепляєшся, але не падаєш. Крила відразу ж вирівнюються і допомагають втримати рівновагу. Доволі дивне видовище, яке має здорове пояснення, свято ж. Сьогодні всі відпочивають, хто ранечку до церкви ходив сповідати гріхи свої, хто до корчми причастя приймати. Ті і інші чули, як били дзвони, дзвін яких не чути було просто не реально, ну або ж потрібно бути зовсім глухим. На щастя чи навпаки, та глухих і справді не було в селі, тому блаженний цей гуркіт чули всі.
День видався як на диво ясний, без жодної хмарини на голубуватому небі. Сонце розлилося по всіх усюдах, даючи неймовірно багато тепла. Пташки сплітали свої трелі десь біля піднебесної, грали на струнах, тоненьких струнах, що виливало сонце на землю. Таке видовище вкрай рідко зустрінеш на землях цих. Роботи ж не початий край, та сьогодні можна дозволити собі таке, а саме глянути в небо. Воно – суцільне блакитне тло, по якому видно лише один якийсь не ясний слід білуватих клубочків, здається, то був літак, але навряд хто літає над забутими Богом землями, тому це скоріше за все простий дим. Напевно дітлахи комусь скирту минулорічної соломи підпалили. Чудове видовище, справді. Ось і на будинок вітром полум'я перенеслось. Та що зробилось з тими людьми? Як підпалити то не було кому, а як грітись, то біжать, думав молодий Данило, якого горе не далеких сусідів аж ні трохи не турбувало. Він думав свою думу. Це було дещо схоже до чарівних і барвистих мрій, як до теперішньої ситуації, що склалася.
- Мамо, така справа, мені терміново треба піти.
- Куди це ти зібрався? - невдоволено повела оком уже не молода мати. Обличчя у її було все поорене як дрібними так і глибокими зморшками. Очі ніби впалі в середину кудись далеко-далеко, і винен в тому час, який нещадно пожартував з молодого тіла. Та не зважаючи на все, душа в Пелагії лишилася не змінною, майже юною. Вона просто жила і раділа кожній дрібниці, яку тільки спроможне подарувати таке нікчемне життя. Пелагія, яка за якихось три роки отримає, як карму шістдесят, сиділа на ліжку і уважно дивилася на сина. Про підпал вона знати не могла, так як днів чотири тому несучи поросяткам вечерю, підвернула ногу. Та й син дуже любив неньку, тому не дозволяв лишній раз вставати, сам справлявся по господарству. Про підпал теж не хотілось говорити, щоб не засмучувити маму, тому вирішив приховати таку, на його погляд маленьку дрібницю.
- Ну я пішов, дуже треба, дуже - на одному диханні протарахторив слова, - на мене чекають, і я не можу підвести, розумієте?
- Ти на довго? - запитала Пелагія, та у відповідь лише побачила, як закриваються поспіхом двері за сином. У ту хвилину, щось недобре пробіглося по серці, зашкрябало, три рази кольнуло і відправилось в невідомість. Вона знала, щось має трапитись, та що б це могло б бути?! Невже з Данилком станеться що? А якщо і правда таке щось лихе трапиться, що тоді?! Син дорослий, здоровий як лев, та й не дурний хлопець. Відразу ж відігнала ті ненависні думки.