Вибігши на подвір'я, Данило обернувся, поглядаючи на будинок. Ніби з запізненням почув запитання від найріднішої в світі людини, своєї мами.
- Я скоро вернусь, - випалив, не задумуючись, почують його або ж ні.
Подивився на обвуглений будинок, з якого ще наче подих дракона, виходили клубчасті сіруваті клубочки диму і термоядерної пари. Люди власними силами змогли призупинити розгулявше вогнище. Та ціла сім'я Ковальчуків: двоє дорослих і трійко маленьких дітей залишилася просто серед ясного неба, голі і босі, як це у народі кажуть.
Дорога вела до самого озера. Настрій неймовірно чудовий, хотілось летіти подібно метелику, який знав толк серед ромашкового поля. Про Ковальчуків відразу ж забулося, коли дорога змією завернула в ліво. А потім прямо, і ще два повороти у право, майже на місці.
Озеро, як величезна срібна прикраса, блискотіло на сонці, переливалося. Воно нарешті прогрілось після затяжної холодної весни. Радісні вигуки зустрівшим по дорозі «Доброго дня!» з усмішкою на гарнір, дарувало тим же ж перехожим лише одне - нарешті вітається. Не те, щоб Данило не вітався раніше, просто справді, йому було дуже важко жити серед постійних клопотів. Справ - не початий край, і він справлявся. «Доброго» з підозрою відказували ті, очами проводжаючи юнака, немов комету, що пролітала над селом раз на тисячу років. Та молодому Данилу сьогодні байдуже, він пізнав щастя.
Напередодні, як жавжди косив траву. Подружений весь у свої не веселі думки. Нема опори, немає батька.. Він би допоміг, він би хоча б на трохи полегшив життя своєму синові та дружині. Батько покинув Данила, коли тому стукнуло 3 рочки від сили. Того фатального грудневого дня він пішов до лісу, так і не повернувшись. Під час чергового звалення дерева його друг не розрахував ваги самого дерева. Воно впало на плечі і розчавило насмерть відчайдуху, який з останніх сил боровся за життя.
Кожен замах був рівним неможливому. Піт вкривав його міцне тіло, руки боліли.. А ще й ті набридливі мухи, вони жалили, вони не шкодували. Такі за всю еволюцію так і не навчились хоча б найменшого – розуміння, та для людей це на першому місці. І до чого я вплутую мух? Люди на таке не здатні! Ну добре, не всі, та зрештою..
Хвилина на відпочинок. За цей проміжок часу Данило віджив більше, ніж за все життя своє нікчемне. Недалеко, там, біля самого болота правила вона, принцеса із якоїсь дуже хорошої казки. Її волосся розчісував вітер, вона співала пісню, здається щось із Бі 2 чи Океану Ельзи.. хлопець не розчув, так як не дуже розуміється на українському і російському року. У селі ж своя мова і всім це добре відомо. Біленька Маєчка і коротенькі шор тики, коротко і ясно, думаю, а що?! Це літо! Спека, навіть дужа. Вона рвала якесь зілля. Для чого? Чому? Це вже аж ніяк не хвилювало хлопця.
Підійшов ближче, тільки так щоб не злякати. Хотів дізнатися хто це. Як виявилось – Оля, сусідка по парті. Здається лише рік тому ходили в одну школу. Була вона «гидким каченям», тиха, спокійна, лишнього слова не витягнеш, вдягалась не з смаком, від таких відвертаються, гноблять.. через це хлопець і запропонував сісти до нього, щоб остаточно її не викинули з граї жорстоких одинадцятикласників. Данило не з таких. Добра душа, розуміючий.
Оля жила над самим озером, біля лісу. Вона хоч і сором'язлива, та не боягузка. Як заєць, у жито не бігає. Та й змінилась в кращу сторону. Поєднала вдало кольори, що дійсно тепер пасують тепер до її худощавої фігури, та ще й рок слухає.. не дівчина тепер – мрія.
Підійшов привітатись..
- Що робиш? – випалив на одному диханні. Йому дійсно було байдуже, що робить, та треба ж було почати якось розмову.
- О, кого я бачу! І тобі привіт. – весело вигукнула дівчина.
- А, точно, привіт – з невеликою сміливістю відповів.
Побачила Оля, що діло треба брати в свої руки.. Вона здивувалась, як Данило, авторитет класу, тепер стоячи перед її тендітною тінню не може зв'язати і слова. Чому перед тінню? Його очі були просто приковані до тіні дівчини. Та він був навіть не в змозі глянути їй в очі.
- Слухай, зараз я трошки занята.. завтра свято. А давай завтра зустрінемось і поговоримо. Думаю у кожного з нас знайдеться про що розповісти. Ти ж не проти? – тільки б погодився, подумала про себе.
- Н.. так. Думаю ти права, справи, їх багато, не початий край. – трохи зажурено собі під ніс бор мотнув Данило