- Тоді до завтра, на березі озера. Я вийду до тебе. Бувай – останнє сказонула втікаючи.. Чому? Для чого? Тільки деякі галузки цілющих трав погубила.
- Бувай. – з свого роду, надією глянув у слід прекрасному лебедю.
Нарешті око хлопця впіймало непосидючі хвилі. Під блакитним небом і палючим сонцем срібним металом налилось все озеро. Картина чудова, милує, заворожує, топить у чарівність, а розлогі старезні кущі - не спали, не впадали свого роду в задумливість, промивали своє нижнє віття, намагались очистити, змити.. але що? Невже історію..
Юнак стояв на старенькому містку, що аж прогинався від його ваги, весь на диво, в роздумах. Йому 18, та він мислив і думав як великий мудрець, адже пам'ятав ті хороші часи, коли ще бігала електрика по проводах, про садочок, з яким пов'язане усе безтурботне життя...намагався віднайти той початок деградації той день, який перевернув усе з ніг на голову. Головоломка для Гарварду чи клубчасті тунелі диявола?! Нема відповіді, її просто не існує. З кожним разом усе гірше і гірше. Людей меншало, перший тип відтворення як не як впав на плечі землі. Ми повертаємось у минуле, тепер природа керує нами. Ми ніхто проти її величної та могучої сили.
Так несподівано та картина, яку він ще мить тому бачив – зникла, чиясь рука закрила очі юнакові, а потім сміх, той чарівний і гучний, що побіг відлунням по верхівкам дерев.. Оля, так, це вона.
Все так раптово. Ніхто з двох не зрозумів, як опинились в палких обіймах. Хтось скаже – рожеві соплі підсолоджені цукром, та ні, це кохання, таке, заради якого хоч в саме пекло, до диявола на вечорниці. Очі блискотіли в обох.. щось горіло в середині.. серце - йому не накажеш, воно билося, виплигувало з грудей, світилось, та зрештою брало волю над розумом. Уста були німі. Їм нічого було казати. Діалог двох сердець, або ж сплетіння душ в щось таке єдине, неподільне.. Двох, лише удвох у якомусь світі для всіх закритому. Хто істинно кохав, той краєм ока бачив цей світ. Чому краєм ока? Та все тому, що у кожного він свій, незважаючи на спільний підтекст. І полились градом поцілунки.. якщо раніше щось палало всередині обох закоханих тіл, то тепер це «щось» зовні обпікало наче вогнем, солодким вогнем, адже немає нічого солодшого в світі за поцілунок від коханої людини.
Обоє незчулись, як у двері постукав вечір. На заході топилося сонце. Та було якось все одно, лише б обійми коханої людини і навіть весь світ нехай зникне пропадом.
Коли сонце остаточно пропало з поле зору, обоє відчули холод, який долітав з лісу. Вирішили розвести багаття на березі озера, щоб зігрітись. Ну, ще як варіант сходити до Олі додому, випити кружечку запашного чайку, зігрітись.. та у Олі був дуже строгий батько, тому ця ідея відразу перетворилась в попіл.
Вибравши хорошу місцину, відразу відправились по гілля, звичайно ж у сторону лісу. Пам'ятаючи про чудасії, вирішили, що заходити у самий ліс не будуть, це ж безглуздо. Сталось, не так як планувалось. Оля, незважаючи на крики Данила ось уже сховалась у пануванні дерев. Хлопцеві нічого не лишилось, як слідувати за коханою. З кожним кроком, його наче притягував той ліс до себе. Тепер він не видавався таким страшним, як це по тих легендах, які жодна жива душа не перевіряла. А що, якщо ті, всі, що не вернулись перейшли той ліс і опинились в кращому, світлому.. і просто не захотіли повертатись. Думаю кожен, що перетне межу неможливого і опинившись в раю не захоче повертатися назад у пекло. Ще й Оля! Оля там. Зрештою, сам не з чувся, як опинився на ворожій території.
Тут тихо. Віє спокоєм. Немає того холодного вітру, що ще кілька хвилин тому пронизував усі кісточки. Та й переплетення не такі, як описують люди. Прямі, рівні сосни про щось скреготіли, та не навіювало таке дійство страх. Місяць у повні, тому видно було навіть стежку, напрямок, куди йти.. єдине, ніде не видно було Олі, вона наче тонула у землю чи розтворилась у повітрі. Хотів крикнути, набравши повні легені повітря, та зузьки, вийшло тільки дивне, майже не чутне шипіння, що видиралось десь із середини горла.
Оглянувся в той бік, звідки прийшов, а там чагарник. Стежина на якій стоїть, початок має зразу ж за його п'ятами. Охопила паніка. Ледь чутне шуршання недалеко біля першого ж дерева, з іншого боку теж. Потім щось ніби пробігло за метрів зо два, дещо схоже до оленя, тільки в два рази більше. Почулося виття вовків. З верхівок тих дерев, в які ж розпочали путь у невідомість, фиркнула зграя птахів, ніби хтось злякав їх, ніби зіграв якоюсь велетенською рукою. Судячи по звуку птахів було не мало.. Фррррр і знову тиша. Назад дороги нема, пішов по стежині. Помітив, що просуваючись хоча б на крок, дерева, які уже пройшов, ставали старими, поморщеними.. їх віття додавало більше страху, так як воно було без листя і розтопирене в різні сторони. А стовбури, цілком і повністю скрізь були поплетені якимись тропічними ліанами. Тільки путь прямо. Складається враження, ніби хтось веде його, нещасного, який і без того отримав не легке життя.