Глава 3 « Пошук інформації триває. Жахлива легенда про печеру. Знайомство з красунчиком»
Ранок був похмурим. Осінні дощі відбивали увесь настрій. Вона неохоче підвелася і почала збиратися до школи. Був понеділок.
Тиждень виявився важчим ніж вони думали, тому сеанс кіно довелося відкласти. У кожного були свої труднощі. По своєму важливі. Якщо для когось це була нісенітниця, то для них це було всесвітньою катастрофою, відомою кожній дитині. Мабуть у кожного в підлітковому віці були схожі ситуації і зараз їм смішно з таких проблем. У Ліз проблеми вдома, у Майкла та Бели з навчанням. У Кейт на роботі та коледжі. А у Ніка зі здоров’ям. Він побився у клубі з однолітком через дівчину, тому в нього дуже боліло плече. Напевно був вивих чи ще щось. І потрібно було йти до лікаря.
Щоб відпочити після важкого навчального дня вона знову почала малювати. Паралельно думаючи про ту дівчинку.
«А що, коли їй справді потрібна моя допомога, а я сиджу й нічого не роблю?» - розмірковувала вона. «Це не схоже на жарт. Потрібно якось більше дізнатись про ту печеру. Але не з інтернету, а інших інформаційних джерел, які скажуть правду, а не якусь статтю, що була написана якимось студентом, що нічого в цьому не розуміє чи навпаки для піару якогось закладу. Може ,подивитись в бібліотеці, чи у старих мешканців нашого міста?». Але якщо книжку ще можна було якось знайти, то людину набагато важче.
«О! Ідея. А що коли запитати у викладачів у моїй школі? Але так щоб про це ніхто не дізнався, бо ще насміхатись будуть...Але як це можна зробити. Та й в школі зараз всі вчителі давно на пенсії. Але нічого, я щось вигадаю»
І вона вигадала. В наступну п’ятницю у школі мав бути день вчителя. Тому діти від кожного класу мали йти і вітати вчителів, що були на пенсії. Тому Лізі й вирішила привітати стареньких. А заодно і розпитати про інформацію яка їй потрібна.
Весь тиждень вона старанно вчилася і робила додаткові завдання щоб виправити оцінки. Тиждень минув швидко за роботою, але видався для неї якимось сірим, нудним, сумним... Вона більш за все не любила такі дні. Але це було вартим того, заради чого вона все це терпіла.
У четвер, ввечері перед святом вона склала список питань, що задасть вчителям і лягла спати. День мав бути важким.
Погода у п’ятницю мала бути теплою, тому Елізабет одягла світлу блузку, чорну спідницю і туфлі на середньому каблуку. Заплела французьку косу і нанесла легкий макіяж. До школи йшла прийшла у хорошому настрою. Раптом її увагу привернув один чоловік на автобусній зупинці. Він був високого зросту, з темним волоссям, у темній куртці однієї відомої марки. Точніше навіть не він, а його розмова. Її чомусь насторожив його грубий голос:
-«Якого біса!. Я ж вам казав доставити його за вказаною адресою?»
На телефонній трубці щось стурбовано пояснювали. Але чоловікові було байдуже. «Їх все одно ніхто не шукатиме. Тому стули свою пельку або отримаєш від мене на горіхи»
Він їхав автобусом разом з Ліз, тому вона вирішила не зводити з нього очей, роблячи вигляд що слухає музику. Автобус їхав тою дорогою, що вела до того місця де знаходилася катакомба. Він вийшов саме на цій зупинці ьа чомусь звернув у сторону печери. Це було досить підозрілим. Дівчина сфотографувала його, щоб показати друзям.
У школі як не дивно панувала тиша. Уроки вели старшокласники. Це було традицією школи. Ліз, щоб не гаяти час, одразу підійшла до місіс Мартін, класного керівника по квіти для вчителів і адресу.
По дорозі вона помітила дівчину, вона була дуже знервованою і розмовляла по телефону голос у трубці якої був дуже знайомим. Він наказував їй забрати товар. Вона не хотіла цього робити, але її чимось шантажували. У трубці почулося : « Записуй: Гарвард стріт 11, там мешкає родина Лайтвудів, простеж за ними.»
«Так, треба й собі записати, подумала Лізі,- тут щось дійсно не чисте відбувається»
Дорога до місіс Браун зайняла хвилин п'ятнадцять. Вона подзвонила у двері і їй відчинила літня жіночка, у халаті.
-«Ви щось хотіли?»
-«Доброго ранку, скажіть будь ласка, тут мешкає місіс Браун?
-«Так, це я. Що вам потрібно від мене?»
-«Я учениця однієї зі шкіл нашого міста і мені доручили привітати вчителів, що працювали у нашій школі. Це Вам .» - і вона простягла квіти.
-« Дякую, проходь пити чай.»
- «Залюбки»
Бабця виявилася привітною. Їй було приблизно 65 років. З темним коротким волоссям та добрими очима. Її квартира була просторою, на дві чи три кімнати. Але чистою, прибраною. Вона жила разом з котом та собакою, а діти до неї заходили раз у місяць.