Виняткова важливість основи вріш- на індійському грунті, наявність божеств, в імена яких ця основа входить, на українському грунті дозволяє співвіднести її з основою рус-/рос-, рясно засвідченою в топонімії та гідронімії України. Навіть більше: можна з певністю казати, що рясна топонімія на Рус-/Рос-, особливо в Криму, є залишком назв, імен та етнонімів, споріднених із санскритським вріш. І тоді цілком певно виходить, що назва таври — справді не первісне означення давніх насельників Криму й України, а переклад грецькою назви, яка, ймовірніше за все, звучала як рос/рус. Що є слов'янською видозміною санскритського вріш — «бик».
Це тим правдоподібніше, що початкове в- у слов'янських та індійських мовах може зникати. Наприклад, санскр. врішабга — «бик» може мати й форму рішабга, а укр. врожай подекуди має форму рожай. Як і ім'я Владислав може мати форму Ладислав, а Володимир — форму Ладимир. Індійське брахман на означення жерця на слов'янському грунті спершу прибрало вигляду врахман, а тоді рахман і так увійшло в фразеологізми, назви та прізвища українців.
Тож санскритське вріш цілком закономірно відповідає слов'янському рус/рос. Це добре ілюструє річкова назва Рось — слов'янський відповідник санскритському вріш: Рша, Ръсь, Рсъ, Урс. Тобто й назва Рось має значення «Бик». Це підтверджує і те, що Роська, притока Росі, має також назву Самець, теж, по суті, Бик.
Основа вріш, що має і різновид варш, окрім поняття «бик», означає ще й «дощ». Водночас ця основа, окрім значення «іти дощеві» має ще значення «осипати дарами». Тобто сама ця основа пов'язується з поняттям про достаток, родючість, урожай і водночас — із вологою, дощем. Недарма ідол Влеса/Велеса стояв не на Горi біля двору теремного, а на Подолі, на березі Почайни. Тоді як його дружина Мокоша, тотожна індійській Махеші <34> («Велика Богиня»), стояла на Горі й була єдиним жіночим божеством у язичницькому пантеоні великого київського князя Володимира. Що засвідчує її виняткову важливість у ньому.
Отже, при такому тлумаченні етнонім руси // роси цілком узгоджується зі словами Іоана Цеца, що етнонім руси значеннєво тотожний етнонімові таври. І водночас відповідає твердженню «Велесової книги», що руси — це коровичі, інакше — бичичі. Тобто етнонім руси, як і його збірна форма русь, як і його семантичний двійник — етнонім таври має значення «бики», або «ті, що поклоняються бикові». З чого напрошується висновок, що й назва Таврида, Таврика семантично тотожна назві Русь і означає «Країна Бика», «Країна Священного Бика». Так само і назва Україна — пізніша трансформація подібного значення, але вже від основи карв-, корв-. З чого випливає, що термін кравенци, ужитий у «Велесовій книзі», не що інше, як предок сучасного терміну українці. А оскільки «Велесова книга» створена слов'янськими волхвами ще в ІХ ст., за понад сто років до прийняття Володимиром християнства, то саме до часу створення цієї пам'ятки відноситься і перша писемна фіксація етноніму українці. Хоча, безперечно, він існував набагато раніше від цієї першої писемної згадки, принаймні в усному вигляді. Тобто функціонування термінів українці // кравенци й терміну Україна, що виявляється семантичним двійником назв Таврика, Русь, Волинь тощо, відсувається принаймні на кілька століть углиб історії. Тобто всі ці назви — Таврика, Волинь, Русь, Україна — семантичні двійники, різні передачі одного й того самого ареалу, населеного людністю, яка поклонялася Священному Бикові.
Таке тлумачення підтримують і деякі інші факти. Украй цікаво, що астрологи всіх часів розміщують Україну під знаком Тельця, тобто Бика. Цей знак по-санскритському і називається Вріш. На найдавнішій астрогеографічній картi І ст. до н. е. саме цим знаком позначена Скіфія — Північне Причорномор'я, Наддніпрянщина, а скіфів автор «Велесової книги» також відносить до «коровичів». Є підстави вважати, що назва Таврика в давніх джерелах стосувалася не лише Кримського півострова, але й усієї материкової території сучасної України.
У ряді міфологій (шумерській, єгипетській, індійській, іранській) бик — земне втілення бога або його атрибут; у давньому Дворіччі, Середній Азії ІІІ-ІІ тис. до н. е., в давньоіндійській та давньоіранській традиціях бик — образ місячного божества. Бик також — символ бога грози. У єгипетських міфах Бик Неба — син Небесної корови й батько теляти, яке вона народжує. Особливе поширення культ Священного Бика мав у цивілізації долини Інду, так званій харапській цивілізації (ІІІ тис. до н. е.). Бик як символ бопв — Шіви-Рудри, Індри, <35> які добре відомі й насельникам Давньої України, надзвичайно поширений в індіиській міфології. На Криті існував культ Священного Бика. За Прокопієм Кесарійським (VI ст.), слов'яни жертвували биків богу — «творцеві блискавок», тобто богові грози. У східних слов'ян приносили в жертву бика на день Іллі-пророка, котрий замінив давнього бога-громовержця Індру.
Як і в хараппській культурі, культ Бика й Корови особливо виразний у трипільській культурi. В шарах цієї культури на річці Рось знайдено глиняну модель храму, прикрашену бичачими рогами. Посуд трипільці робили з вушками, схожими на роги, чотири ніжки нагадували коров'яче вим'я. На посуді зображалися й бики в запрягу. Костяна пластинка, що мала вигляд бичачої чи коров'ячої голови, містить на собі пунктирне зображення Богині-Матері, яка часто сама зображена з рогами. Роги — дуже поширений сюжет у трипільській образотворчості. Про це свідчать численні роги-букранії — наліпи на посуді, ручки ложок і черпаків у вигляді рогів. Роги зображено на спинках кріселець, де сидить Богиня-Мати. Трипільці закопували під долівками черепи з рогами биків або корiв чи просто тримали їх у хаті на почесному місці. Весільний коровай теж рогатий, що засвідчують і весільні сучасні пісні, тобто теж пов'язується з биком і коровою. Саме слово коровай виявляє спорідненість із цими тваринами. Бики й корови приносилися в пожертву ще в доскіфський період. Насельники часів Високої Могили оформлювали поховальні ями у вигляд розгорнутої бичачої шкури, що, очевидно, символізує сузір'я Тельця, як вважають деякі дослідники. Неподалік іншої відомої археологічної пам'ятки — Кам'яної Могили знайдено кам'яну посудину із зображенням по вінчику бичачих голів. Шоста досипка у Високій Могилі за формою — голова бика. Курган біля Новоолексіївки на Херсонщині, всуціль викладено бичачими кістками. На думку археологів, зображення бичачих голів у причорноморських курганах сягають ІV-ІІІ тис. до н. е.
Культ Сонця-Бика, бога скотарів і воїнів, виявлявся не лише в тому, що люди приносили в жертву биків, побожно споживали чи виліплювали з тіста бичків чи корівок. Люди бачили світ як велетенського бика. Наші колядки згадують турів золоторогих, корів золотохвостих із зірками по боках. Бик в українському фольклорі — символ творіння, парубок, віл — чоловік, телиця — дівчина, корова — жінка, земля. Така символіка переповнює наші весільні пісні й приповідки. Коли сняться воли — має статися щось гарне і радісне.