Рукміні подарувала Крішні десятьох синів, один з яких, Прадьюмна, одружився потім із дочкою Рукміна. В свою чергу, син Прадьюмни й дочки Рукміна одружився з внучкою Рукміна. На цьому весіллі за грою в кості Рукмін і Балавіра посварилися, і сварка ця скінчилася для брата Рукміні трагічно.
У цій розповіді з «Махабгарати» є кілька цікавих моментів. Найперше, що імена Крішни і Балавіри рясно відбиті на українському терені, про що вже писалося. Батька Рукміні звали Бгішмака, а це ім'я тотожне українському прізвищу Бушмака. Як і ім'я Бгішма, полководця кауравів, тотожне українському ж прізвищу Бушма.
Не менш цікава й сама назва Відарбга, що її мало царство, яким правив Бгішмака, батько Рукміні. Вона розкладається на Ві+дарбга, де Ві- у санскриті — префікс, що підсилює основне слово, в даному разі дарбга (СРС, 580, 732). Крім того, санскритське — р- часто-густо відповідає слов'янському — л-/-в-, наприклад, санскр. пурна — рос. полный — укр. повний, діргха — долгий — довгий, врік — волк — вовк, тарк — толк — товк тощо. Тож санскритська основа дарбг- на слов'янському грунті закономірно прибирає форм далб-/долб-/довб-. А коли так, то ця основа виявляє неабияку фонетичну подібність з топонімами Здолбунів, Здовбиця, Довбичка, Долобське (озеро в Києві, де 1103 року відбувся з'їзд князів Київської Русі) та ін. І що найголовніше — з етнонімом дуліби. Тоді виходить, що племінна назва дуліби може бути спорідненою з племінною назвою дарбги (якщо відкинути префікс Ві>. І царівна Рукміні, отже, може цілком бути дулібкою, якщо з'ясується, що етноніми дарбги та дуліби сходять до спільного джерела, мають однакове походження і значення. А в світлі того, що на Волині і взагалі в Україні безліч фактів, пов'язаних із Крішною, Балавіром (Бальвіром, Бадьдевом), ядавами // <40>ятвягами, то в такому припущенні не буде нічого неймовірного.
У санскриті основа дарбг- має два основні значення:
— з'єднувати, зплітати, зчіплювати;
— священна трава дарбга, використовувана при найважливіших обрядах та ритуалах (СРС, 261).
Трава дарбга згадується ще в «Рігведі», де їй надається величезного значення, вона неодмінна при найголовніших дійствах. Як свідчить «Атхарваведа» («Веда замовлянь»), дарбга вживалася при замовах проти переляку, страху, зокрема, й перед богом смерті Ямою; при таких замовах до зап'ястка прив'язувався й амулет із дарбги. Ця ж трава із гострими стеблами вживалася для прокльону ворогів і при замовах на довгий вік, проти змій та їхньої отрути й узагалі для лікувальних цілей.
Підстилки з трави дарбги використовували для сидіння і спання найуславленіші відлюдники, мудреці й царі. Дарбга — неодмінний атрибут багатьох брахманських (жрецьких) обрядів, особливо таких як ушанування предків, коронування на царство тощо. Була навіть зброя, яка називалася «стебла дарбги». Вбрання з дарбги носили найсвятіші відлюдники, а найревніші йоги й сьогодні розстилають свій килимок на цій траві. Взагалі йогівські вправи радилося робити на цій траві, застеленій шкурою чорної сарни.
У «Махабгараті» повно згадок про дарбгу в різних контекстах: «царі лягли на підстилки з трави дарбги», «він узяв відлюдницький посох і шкуру чорної сарни, вдягнув вбрання з дарбги й подався в лісову обитель», «їхні тіла були вкриті порізами від трави дарбги», «всіє землю тілами полеглих, як усіюють дарбгою вівтар під час жертвоприношень» тощо. З чого видно, що трава ця різалася й нагадувала нашу осоку, рослину, яка характерна для Волині. Втім, це підтверджує і Борис Смирнов, відомий перекладач «Махабгарати», добрий знавець санскриту й українських реалій, бо сам походив із Чернігівщини. Він зауважує в одному з коментарів, що дарбга — різновид осоки. З дарбги жерці робили кропила. Коли птах Гаруда, на якому їздив Вішну, викрав у богів трунок безсмертя — амріту, тотожну грецькій амброзії, то найперше поставив її на підстилку з дарбги. Речення «щасливі ті, хто побачить твоє обличчя зі слідами дарбги, смаженого рису й чорного гороху» означає, що цим усім обсипали претендента при ритуалі зведення на престол.
Тож дарбга відігравали виняткову роль у давньоіндійських уявленнях, обрядах і ритуалах, отже, й у житті тогочасного індійця. Та й не тільки тогочасного. І зараз при обрядах священний вогонь підтримується дровами й жмутами трави дарбги. За ведійських часів жертовний майданчик устилався дарбгою, але й тепер її можна бачити в Індії на домашніх і храмових вівтарях. І сьогодні радиться використову<41>вати її при богослужіннях-пуджах, класти пучки її на домашній вівтарик або в узніжжі мурті — зображення божества. Дарбгу, на противагу деяким іншим священним рослинам, слід, за приписами, заготовляти заздалегідь.
Не менш важливо й те, що ця священна трава відбилася в індійських іменах та назвах. Ім'я Дарбгін мав легендарний мудрець; про нього «Махабгарата» мовить, нібито він володів такою могутністю, що звів в одне місце води чотирьох морів. Знає епос і ім'я Далбг'ягхоша, дослівно «Шемрання / Шурхотіння / Шелестіння дарбги», а також персонажів з іменами Дарбгі, Дарбг'я, що має і форму Далбг'я. Причому самі індійські джерела уточнюють: Далбг'я — те ж Дарбг'я. Що засвідчує: коливання р: л і в самому санскриті. Ім'я Далбг'я мав головний домашній жрець п'ятьох братів-пандавів. А битва між пандавами, на боці яких виступав Крішна, й кауравами, яких підтримував Балавіра, старший брат Крішни, складає стрижень «Махабгарати». З чого й важливий висновок: імена на Дарбг- // Далбг- мали переважно представники жрецького, брахманського стану.
Трава дарбга має й іншу назву — куша; з нею також пов'язано чимало індійських імен, назв і термінів. Кушастхалі — столиця царства Анарти; індійська традиція ототожнює це місто із столицею Крішни — Дваракою. Крім того, легендарним засновником Кушастхалі вважається цар Райвата, який правив в Анарті і дочка якого — Реваті — стала дружиною Балавіри, брата Крішни. Показово, що дід Реваті звався Рева — це цікаво у зв'язку з поширеним серед українців прізвищем Рева та похідними від нього (Ревенко, Ревченко, Ревченя тощо).
Ім'я Куша мав один із двох синів Рами та Сіти, героїв «Рамаяни», яка виявляє спорідненість з українським фольклором, обрядами й звичаями. Ім'я Кушадгваджа, «Кушостяжний» (тобто із зображенням пучка трави куші на стягові), мав брат царя Джанаки, прийомного батька Сіти. Дві доньки Кушадгваджі, мовить епос, були замужем за Бгаратою і Шатругхною, братами Рами, теж героями «Рамаяни». Сином Куші, сина Рами, був цар Кушанабга. У «Рамаяні» Вішвамітра, уславлений мудрець і воїн, який нечуваним подвижництвом досяг брахманського статусу, вважається сином царя Кушіки. А в боспорських написах із Північного Причорномор'я фіксується ім'я Аспамітхар, що є іранською передачею індійського імені Вішвамітра; ця фіксація датується ІІІ ст. до н.е.