Пенджаб згадується у «Велесовій книзі» як Пандеб. Крім того, річки Чандра й Бгага мають своїх українських двійників — Буг і Шандру, яка тече в Київській області. На Бузі, як ми вже знаємо, жило індоарійське плем'я дандарії, дослівно «кияни». Ще одна пенджабська річка — Шатадру має свого українського семантичного двійника — Стоход. Цікаве й те, що й сьогодні в Пенджабі є свої «запорожці», яких налічується до 20 тисяч і які провадять такий самий триб життя, що й наші славні козаки: живуть спартанським життям, не одружуються, знають лише воїнську справу й носять жовто-блакитне вбрання.
Зі словом самба споріднене слово самбін — «веслувальник», «човняр» (СРС, 636), тобто воно є синонімом до слова дандін. Що іще раз змушує згадати літописця Нестора і його слова, що полянський князь Кий не міг бути перевізником, човнярем, оскільки він був князем. Але якраз через свій князівський статус Кий не тільки міг, але й мусив мати справу з човном, бо човен відігравав неабияку роль в уявленнях і обрядах давніх слов'ян, зокрема киян. В українців і нині побутує прізвище Самбук, а на означення Києва Костянтин Багрянородний (Х ст.) подає назву Самбатас. Таке ж ім'я, Самбатас, мав і батько антського князя Хільбудія, про якого пише в УІ ст. Прокопій Кесарійський (Ловмяньский, 151). Імен із компонентом Самб- чимало в боспорських написах (КБН, 100, 370, 766 та ін.).
Мудрець Бгрігу, чоловік Пуломи, доводився дідом Деваяні, матері Яду й Турвашу, для яких він, отже, був прадідом. А за пуранами — давньоіндійськими билинами — Пулома теж основоположниця роду, так званих пауломів — «пуломиних», «нащадків Пуломи». Вони — відгалуження данавів індійського епосу, отже, і ядавів. Назва данави походить від імені асурки Дану, пов'язаної з первісними водами і тотожної українській Дані. Сином Дану <54> якраз і є Врітра — найголовніший і наймогутніший асур, битву якого з Індрою і досі зберігає український фольклор. А імена ведійської Дану й української Дани зберігають у своїх назвах річки Північного Причорномор'я — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро.
Слід зазначити, що відомий український балтист Анатолій Непокупний, виходячи з ареальних міркувань, а не з міфологічних, як ми, доходить того самого висновку, що назву волинського озера Пульмо слід пов'язувати саме з ятвягами (Непокупный, 144).
Міф про царя Яяті й п'ятьох його синів особливо цікавий тим, що назви п'яти ведійських племен, тотожні іменам п'яти синів Яяті, напрочуд перегукуються з назвами балтійських і слов'янських племен, які ще в літописні часи компактно розміщувалися фактично поряд. Якщо ядави відповідають ятвягам, то по сусідству з ними жили туровці, яких можна співвіднести з ведійськими турвашу. Інше ведійське плем'я — друх'ю — співвідноситься зі слов'янськими дреговичами, дрегвою. Характерне те, як цар Яяті прокляв сина Друх'ю, коли той відмовився взяти батькову старість, а натомість віддати свою молодість: «Ти зі своїм родом підеш у місця, де єдиним засобом пересування буде тобі човен або пліт, А сам ти будеш у своєму племені не царем, а лише ватажком» (МДИ, 66). Ці слова дивовижним чином характеризують місцевість, на якій літописи застають дреговичів.
Пуру можливо співвіднести з полянами (санскр. пуру тотожне грецькому полі — «багато»; на індійському грунті слово пуру розвинулося в значення «усі», «плем'я», «народ»). Причому в індійському міфі привертає увагу те, що Пуру протиставляється чотирьом своїм братам: він наймолодший, єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість, посів царський престол, хоча за давньою традицією його мав посісти найстарший брат, тобто Яду. Це перегукується з деякими фактами давньоруських літописів, де відчутне протиставлення полян іншим слов'янським племенам. На противагу, скажімо, дреговичам чи древлянам, полянам властива мирна й лагідна вдача, шанування батьків, вони мають шлюбний звичай, а не викрадають собі дружин на «бісівських ігрищах» тощо.
Напрошується тут і скіфська паралель. В одній із легенд про походження скіфів Геродот у У ст. до н.е. мовить, що престол дістався наймолодшому з трьох синів Геракла й доньки ріки Борисфен (давня назва Дніпра). Античні автори, як правило, ототожнюють індійського Крішну з грецьким Гераклом, тобто виходить, що й Крішна причетний до генеалогічної легенди про трьох синів, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Саме Колаксай, наймолодший із братів, зумів справитися з випробуваннями і стати першим скіфським царем, заснувавши царську династію. Цікаве й саме ім'я Колаксай, що складається з Кола+ксай, де ксай — «правитель», «цар», а кола споріднене із санскритським кула — «всі», «рід», «плем'я» (СРС, 167). Тобто ім'я Колаксай означає «Ватажок/Вождь/Цар роду/племені» й постало ім'я, слід гадати, з первісного терміну на означення племінного ватажка. Так що ім'я Пуру та компонент Кола- виявляють значеннєву тотожність, а самі Пуру та Колаксай — і функціональну.
Таким чином, міф про царя Яяті й <55> п'ятьох його синів можна сприймати як підтвердження на міфологічному рівні балто-слов'янської єдності, про яку стільки сперечаються історики й мовознавці. Справді-бо, матері у п'ятьох братів різні, але батько — спільний, причому він кшатрій, тобто походить із воїнського стану. Матері ж належать до різних соціальних верств: Деваяні, мати Яду й Турвашу, — брахманка, тобто з вищого стану давньоіндійського суспільства, жрецького. А Шарміштха, мати Ану, Друх'ю та Пуру, належить, як і сам Яяті, до воїнського стану, другої за значимістю верстви тогочасного суспільства. Саме між брахманами-жерцями й воїнами-кшатріями точилася постійна боротьба за верховну владу, на описи чого багатий давньоіндійський епос, особливо «Махабгарата». Рясно ці два стани відбиті й на українському терені, як, до речі, й два інші — вайш'їв та шудрів. З чого й недвозначний висновок: як і індійці, предки сучасних українців теж добре знали чотиристановий суспільний поділ.
За соціальним статусом брахманка Деваяні стоїть дещо вище від кшатрійки Шарміштхи. Та, з іншого боку, шлюб брахманки з кшатрієм, як у випадку з Деваяні та Яяті, не схвалюють індійські приписи — пошлюбники мусять належати до одного суспільного стану. А шлюб брахманки з кшатрієм небажаний, що й відбиває відповідний термін на означення такого шлюбу — пратілома, «протиприродний». І навпаки, шлюб Яяті й Шарміштхи природніший і законніший, попри навіть те, що обоє не відбули належного весільного обряду. Бо обоє належать до одного стану.
Отже, виходить, що ведійські ану, друх'ю та пуру — воїнські, кшатрійські племена, оскільки «Махабгарата» відносить батьків Ану, Друх'ю та Пуру до кшатріїв. А яду й турвашу — напівбрахманські-напівкшатрійські племена, оскільки в тій же «Махабгараті» батьком Яду і Турвашу є кшатрій, а мати — брахманка. Інакше кажучи, слов'янські племена — це воїнські, кшатрійські племена, а балтійські — напівкшатрійські-напівбрахманські, де неабиякий вплив мали саме жерці. Очевидно, цим можна пояснити те, що саме балтійські племена найдовше опиралися прийняттю християнства і проти них здійснювали часті походи київські та галицько-волинські князі.
Туровці більше споріднені з ятвягами, якщо йти за давньоіндійським міфом, бо в них спільні батьки. А дреговичі, поляни і, можливо, анти виявляють близьку спорідненість між собою, бо в них теж спільні батьки. Та загалом усі вони — братні племена.
Бгрігу, легендарний мудрець і чоловік Пуломи, доводився прадідом Яду й Турвашу по матері, їх, як мовить «Рігведа», Індра привів з далеких країв (Лелеков, 152). Та ж «Рігведа» знає плем'я бгрігу, воно згадується серед десяти арійських і неарійських племен, які воювали з царем-арієм Судасом і зазнали від нього поразки. Нині серед українців <56> побутує прізвище Судас (я особисто знаю молодого журналіста з таким прізвищем) і Сдасюк (первісно — Судасюк) — його має, наприклад, автор книги «Штати Індії». Ім'я Судас із санскриту означає «Щедрий на пожертву» (богам).