Існує кілька різновидів санскриту. Є ведійський санскрит, ним написані веди: «Рігведа», «Атхарваведа», «Яджурведа» і «Самаведа». Є епічний санскрит, яким написані обидві епічні поеми Давньої Індії — велетенська «Махабгарата» й трохи менша «Рамаяна». Є класичний санскрит — мова решти художньої, науковоі та релігійної літератури. І <5> є буддійський санскрит, котрий, як видно з означення його, стосується буддизму — найпоширенішої тепер у світі релігії, та її літератури. Найдавнішим вважається ведійський санскрит, інакше — ведійська мова.
У пам'ятках, писаних санскритом, особливо в «Рігведі», «Махабгараті» й «Рамаяні» багато точок дотикання з Україною, українцями й українськими реаліями, давніми й сьогочасними. Наш фольклор зберігає основний міф «Рігведи» про битву громовержця Індри з могутнім асуром — демоном Врітрою, який у наших веснянках виступає як злий цар Ворот або Воротар. «Рамаяна» виявляє тісну спорідненість із українським фольклором, звичаями та обрядами. У «Махабгараті» боги, царі, мудреці й могутні воїни носять імена, які сьогодні побутують в українців як прізвища. І водночас діють племена й народи, що їх античні автори фіксують і на території Давньої України. З чого напрошується цілком логічний висновок: предки сучасних українців брали участь у подіях, описаних у «Махабгараті», а самі ці події, принаймні деякі, відбувалися і на теренах України.
Такі українські прізвища як Баглай, Бака, Бакота, Балвір (Бальвір, Балбир), Бушма, Бушмака, Вишень, Гупал (Гупало), Кічак, Кришень, Кундера, Кундіренко, Курупа, Манджула, Пандай, Панікар, Судас, Хопта, Чамара, Шандра, Шіваненко, Шудря, Шудрак та багато інших згадуються у ведах та епосах. Вони важко надаються до витлумачення на слов'янському грунті, але легко й переконливо пояснюються з санскриту.
Є низка й українських назв, що мають своїх двійників в Індії та індійських джерелах. Це Вишнопіль, Краснопіль, Канів, Миргород, Миропіль, Панікарча, Райгородок, Родень, Самгородок, Тараща, Трипілля, Халеп'я, Чигирин, Шандра, Умань, Ямпіль тощо. Вони й собі переконливо витлумачуються з санскриту.
Санскрит допомагає по-новому поглянути на деякі українські реалії, скажімо, на ті ж імена й назви. Проілюструвати це можна бодай таким прикладом. У «Рігведі» й «Махабгараті» чимало імен із компонентом — шравас, тотожним слов'янському — слав: Вішравас, Уграшравас, Пар'яшравас, Бгурішравас, Багушравас тощо. Вони тотожні нашим історичним і сучасним іменам Віслав, Горислав, Переяслав і Богуслав. Останні три імені, тобто Переяслав, Борислав і Богуслав водночас означили й міста, помітні в багатовіковій історії України, та й не лише України. Щодо походження і значення цих імен та назв і досі немає одностайності: назву Переяслав виводять від «переяти славу», Борислав — від «який славно бореться», Богуслав — від «бога славлячий» чи «славний, як бог». І тільки санскрит дозволив з'ясувати, що ці три імені й назви — семантичні, тобто значеннєві двійники, вони мають однакове значення. Оскільки компоненти Пар'я-, Бгурі-, Багу- в санскриті синоніми й означають «багато», «дуже», «вкрай, «надзвичайно», «винят<6>ково». Тобто всі три назви і всі три імені мають однаковий зміст — «Багатославний», «Велеславний», «Преславний».
Характерно, що подібні імена й назви лише згадуються в «Рігведі» та «Махабгараті» — в сучасних індійців і в сучасній Індії немає ні таких імен, ні таких назв. Тоді як в Україні такі імена й назви побутують і досі. Що можна пояснити одним: подібні імена ведійські арії принесли до Індії з місць свого попереднього проживання, зі своєї прабатьківщини, тобто і з території сучасної України. Недарма і стикування двох космічних кораблів, на одному з яких був індійський космонавт Ракеш Шарма, відбулося саме над Україною: як писали в квітні 1984 року газети, «індійський космонавт із космічної висоти поглянув на землю своїх предків».
І якщо в епічних пам'ятках на санскриті стільки точок дотикання з Україною, то, поза сумнівом, на нашій давній землі колись звучав і санскрит — мова священнодійств і жерців, мова культури, літератури й науки. Як і пракрит — мова простолюду, мова воїнів і хліборобів. Сліди цих мов і досі зберігаються в нашому фольклорі, побутовій, обрядовій і весільній термінології, в іменах, прізвищах, етнонімах, топонімах і гідронімах. Немає жодного сумніву, що найбільші несподіванки й відкриття стануться при зверненні саме до санскриту й санскритських джерел, які чекають своїх дослідників і які здатні пролити яскраве світло на нашу багатовікову історію і культуру, часто-густо обібрану, перекручену й хибно витлумачену. Саме санскрит і санскритські джерела дають змогу по-новому, іноді під незвичним і незвичайним кутом поглянути на давні й сьогочасні українські реалії, які досі або не мали пояснення, або пояснювалися поверхово й малопереконливо.
Між нашими народами існували й існують тісні, споконвічні зв'язки на багатьох рівнях. І, як каже Микола Реріх, «якщо пошукати та прислухатися неупереджено, то чимало значущого постає з мороку і пітьми. Потрібно, невідкладно потрібно досліджувати ці зв'язки. Адже не про етнографію, не про філологію думаємо, а про щось найглибинніше й багатозначне…»
Правдиві, глибокі, святі слова! <7>
Етнонімія
Індійські сувіри, українські сівери й кімерійці
У допитливого читача «Слова о полку Ігоревім» та історії Київської Русі мимоволі виникають два суттєвих запитання: чому cіверського князя Ігоря так вабила далека й загадкова Тмуторакань і чому на престол у Тмутораканському князівстві сідали саме чернігівські князі? Що це — випадковість чи цьому є якесь пояснення?
Ситуація дещо проясниться, якщо зважити, що Тмуторакань розташовувалася на Таманському півострові. А на ньому в давнину жили сінди, «індійське плем'я» — як його називає античний автор Гезіхій. Сінди відомі й у долині Інду, біля історичного Пенджабу, вони мали колись свою могутню державу. Зараз у Пакистані є провінція Сінд.
Індійський епос, природно, добре знає сіндів — їм у «Махабгараті» присвячено чимало сторінок. Але з сіндами тут нерозривно пов'язане інше плем'я — сувіри. Вони завжди згадуються разом із сіндами, пов'язуються з ними спільною територією, єдиним управлінням і схожими характеристиками. Зокрема, за «Махабгаратою», обоє племен відносяться до західних «варварів», а до них індійська традиція відносить парфян, скіфів (шаків), яванів-греків, дравідів та деякі інші народи, які не дотримувалися ортодоксальних брахманських обрядів та звичаїв і локалізувалися на периферії ведійсько-брахманської культури індоаріїв. Тобто практично індійська традиція ставить знак рівності між сіндами і сувірами, називаючи сіндів сувірами, а сувірів — сіндами (УП, 450). Тому виходить, що сінди — це сувіри, а сувіри — це сінди. І така особливість, очевидно, прикладається не лише до сіндів у долині Інду, а й до сіндів на Таманському півострові. Тобто і щодо таманських сіндів правомірно стверджувати, що вони й таманські сувіри. А етнонім сувіри надзвичайно близький фонетично до етноніма сівери, що його мало плем'я, яке склало невід'ємну частку українського народу.
Індійська епічна традиція виводить сувірів від легендарного предка — царя Сувіри. Таке явище — не дивина, бо й деякі слов'янські племена мають своїх легендарних епонімів, наприклад, чехи — Чеха, поляки — Ляха, в'ятичі — В'ятка, радимичі — Радима. Саме через Сувіру країна сіндів — Сіндгу мала й другу назву — Саувіра, тобто «Сувірина», «Країна Сувіри».