Виходячи з цих фактів, можна ім'я Дажбог пов'язувати зі словом дощ, тим більше що існує ще одна форма цього імені — Даждьбог. Таке тлумачення цілком відповідає функціям Варуни й Посейдона, тобто Дажбог означає «Дощ-бог», «Дощовий Бог», «Бог вологи». Це цілком відповідає первісним уявленням, згідно з якими вода є всім — і життям, і багатством, і силою, і владою. Недарма вода відіграє таку важливу роль при посвяченні царя на трон.
Отже, русичі — «Дажбожі внуки», бо Дажбог — божество воїнського стану, покровитель і захисник його. Дажбог — уособлення князівської влади і самого князя. Таке розуміння сходить до сивої індоєвропейської давнини і <80> має паралелі в багатьох міфологіях. Слов'янський Дажбог — це скіфський Тагимасад, етруський Таг, індійський Варуна, іранський Ахурамазда і грецький Посейдон. <81>
Зевс, Європа і скарб мудреця Васіштхи
Давньогрецький міф розповідає, що в Сідоні, столиці Фінікії, правив Агенор, син бога морів Посейдона й Зевсової онуки Лівії, яка дала ім'я однойменній країні. Агенор мав кількох синів — Фенікса, Киліка та Кадма і єдину доньку — красуню Європу.
Якось Європа з подругами збирала в лузі червоні троянди й побачила довгорогого бика, що мирно пасся неподалік. Бик раптом опустився на передні ноги, мовби запрошуючи сісти на нього, і Європа вмостилася на його широкій спині. Тієї ж миті бик підхопився на ноги й побіг до моря, скочив у воду й поплив з дівчиною на спині. А тоді мовив людським голосом:
— Не бійся, царівно, я — всемогутній Зевс. Незабаром нас прийме гостинний Кріт — острів, що колись був мені за колиску. Він і тобі стане рідною землею, бо там ми поберемося й там народяться наші діти.
Невдовзі вони справді ступили на крітську землю. Тут бик обернувся прекрасним і могутнім Зевсом. А батько тим часом послав на пошуки єдиної доньки синів, заборонивши їм повертатися додому, доки не знайдуть сестри. Довго блукали вони світами, але марні були їхні пошуки. І сини, боячись повертатися додому, помалу осіли в чужих краях, що відтоді стали називатися за їхніми іменами: Фінікія — за Феніксом, Килікія — за Киліком, Кадмея — за Кадмом.
Все так і сталося, як провістив Зевс: фінікійська царівна Європа стала дружиною громовержця і в них народилося троє синів: Мінос, Сарпедон і Радамант, що згодом стали уславленими царями, а по своїй смерті — суддями в потойбічному світі. А велика, доти безіменна земля відтоді стала називатися Європою, на честь Зевсової обраниці…(МНМ, І 419–420).
Ось такий цей романтичний міф, у якому помітна спроба витлумачити походження назв деяких країн, і насамперед Європи. Схожий переказ знає й індійська міфологія.
Якось Дьяус, бог Неба, зі своєю дружиною прийшов у священний гай і побачив чарівну корову Нандіні, що сповнювала всі бажання, бо ж була донькою самої Сурабги — праматері корів. Цю боже<82>ственну корову мудрець Васіштха отримав у дарунок від богів. Самого Васіштхи тоді якраз не було в його відлюдницькій обителі.
— Поглянь-но, — мовив дружині Дьяус, — он пасеться чарівна корова мудреця Васіштхи. Смертна людина, скуштувавши її молока, житиме десять тисяч років, не знаючи недуг і старості.
Дружина Дьяуса відразу ж захотіла мати таку корову.
– Є в мене серед людей на землі чудова подруга, царівна племені ушинарів, — мовила вона. — Тож їй я хотіла б подарувати цю чарівну корову. Приведи її мені!
І Дьяус, аби догодити лотосоокій дружині, викрав у мудреця Васіштхи чарівну Нандіні. А господар, повернувшися додому й не знайшовши в священному гаю свого безцінного скарбу, впав у невимовний розпач, але потім силою зосередження з'ясував, хто скоїв цей непрощенний злочин. Нечуваним подвижництвом Васіштха досягнув такої могутності, що перевершив самого Дьяуса і прокляв його — той позбувся вищої влади в небесному царстві й довгі роки мусив жити на землі як проста смертна людина…(МДИ, 47).
Як бачимо, грецький та індійський міфи мають чимало спільного. Насамперед, головні герої, викрадачі Європи й Нандіні, належать до верховних божеств у своїх міфологіях. Навіть більше: обидва божества — тотожні, і не лише своїми божественними функціями, а й іменами — вони мають спільне походження й однакове значення. Дьяус, якому в грецькій міфології відповідає Зевс, а в давньоримському пантеоні — Юпітер, у «Рігведі» часто називається Дьяус-пітар, тобто Дьяус-батько. Ім'я Дьяус-пітар — того ж походження, що й грецьке Eus-pater і латинське Dies-pіter (Yu-pіter). Та на відміну від своїх античних співбратів, ведійський Дьяус не утверджується на небесному троні, не стає владикою богів і не очолює пантеону. У «Рігведі» культ цього дуже давнього божества вже згасає, стає напівзабутим відлунням більш далекої епохи. Образ його в «Рігведі» не отримав антопоморфного розвитку — скоріше, він лишився на значно ранішій, зооморфній стадії. Гімни мовлять про нього як про бика, причому рудого, що мукає з вишини (певно, мається на увазі грім). Зв'язок із грозою — ще одна риса, яка споріднює Дьяуса й Зевса. Гімни мовлять про Дьяуса, що він озброєний палицею, булавою, що він «посміхається в хмарах» (очевидно, спалахує блискавицями), причому тут ужита дієслівна основа смі-, споріднена з подібною ж основою в нашому слові сміятися; ця ж основа у ведах нерідко вживається на означення спалахів блискавиць, згодом ставши стійким образом санскритської поезії.
Дьяус прославляється в «Рігведі» у парі з Прітхіві, богинею землі. Їхній нерозривний зв'язок виражається складним словом Дья<83>вапрітхіві — «Дьяус і Прітхіві» або «Небо й Земля», оскільки в післяведійській літературі слово дьяус стало означати тільки «небо». Це відбиває надзвичайно давнє уявлення про первісний устрій всесвіту. Небо й Земля — всезагальні батьки, породжувачі всього живого. Вони утворюють первісну подружню пару, де Дьяус — Небо і Батько, а Прітхіві — Земля і Мати. Ця найдавніша ідея, по суті, вичерпує їхню ідеологію в «Рігведі». «Великі, мудрі й могутні», «справедливі, що осипають дарами», «сотворителі всього живого», «чиєю ласкою їхнім нащадкам дароване безсмертя» — так звертаються до них у ведах. Дощ, що його посилає Небесний Бик-Дьяус на Землю-Прітхіві, що уособлюється в образі Корови, це сім'я, з якого народжується все живе, навіть боги. Дьяус і Прітхіві розглядаються як дві половинки Всесвіту, колись єдиного й нероздільного, як невичерпні джерела життєвої сили (Очерк, 53–55). Індійська традиція на запитання про те, що виникло раніше — Небо чи Земля, першість віддає Землі. Образи Батька-Неба й Матері-Землі, що породжують усе живе на світі, мають типологічні паралелі в багатьох міфологіях і склалися ще в спільноіндоєвропейський період. Тож сказане стосується і грецької міфології: якщо Зевс уособлював Батька й Небо, то і Європа мусила уособлювати Матір і Землю. Зевс викрадає Європу в подобі бика, тобто первісно, очевидно, малося на увазі, що сама Європа виступає в образі корови, хоча про це грецький міф і не мовить.