Індійське ім'я Сувір розкладається на компоненти Су+вір, де Су- <10> префікс, який у санскриті надає основному слову вищого ступеня якості й передає значення «дуже», «вкрай», «винятково», «надзвичайно» (СРС, 732).
Слово вір, у свою чергу, означає «муж», «герой» (СРС, 615) і сходить до індоєвропейського вірос — «чоловік», «мужчина», «герой». Тож ім'я Сувір із санскриту тлумачиться як «Справжній Муж», «Неперевершений Богатир», «Незрівнянний Герой». Подібним чином тлумачиться етнонім сувіри — «справжні мужі», «доблесні богатирі», «могутні герої». Що засвідчує належність цього племені до воїнського стану.
Індоєвропейське вірос на грецькому ґрунті прибрало форми герос, від якого й утворене сучасне слово «герой». У грецькій міфології Герос — це Діоніс, тоді як індійське Вір стосується переважно бога Крішни (Смирнов, 267), якого грецька традиція ототожнює з Гераклом. А Геракл, як відомо, тісно пов'язаний із причорноморськими скіфами і територією України, бо, як свідчить одна із легенд, що її наводить Геродот у V ст. до н. е., Геракл одружився з дочкою ріки Борисфен і народив із нею трьох синів — родоначальників скіфських племен. Грецьке герос — «герой» якраз відбилося в імені Геракл, що означає Герославний, інакше — Діонісославний, хоча сама антична традиція пов'язує це ім'я з Герою, дружиною Зевса. Проте, очевидно, давні етимологи просто намагалися згладити явну суперечність між значенням імені Геракл і нетерпимо ворожим ставленням до уславленого богатиря дружини Зевса. Бо саме Гера спричинилася до смерті Семели-Землі, яка народила Діоніса, саме Гера затримала народження Геракла від Зевса й земної жінки Алкмени. Тож більше підстав виводити ім'я Геракла не від Гери, а від Героса-Діоніса. Як, де речі, й ім'я самого «батька» історії — Геродот: воно, імовірніше, означає не «Даний Герою», а «Даний Геросом», тобто Діонісом. На слов'янському ґрунті імені Геракл відповідає ім'я Ярослав. Іраклій теж різновид імені Геракл.
Показово, що компонент — вір наявний у деяких українських прізвищах таких, скажімо, як Балвір, Бальвір, Балбир, Балбиренко. За «Реєстром» 1649 року козаки з такими прізвищами служили в Білоцерківському, Брацлавському, Канівському, Київському, Корсунському, Переяславському, Полтавському й Черкаському полках (РВЗ, 76, 101, 123, 156, 161, 170, 171, 175, 190, 252, 296, 345, 415). А Балвір, інакше Бальдев, в індійській міфології — старший брат бога Крішни, ім'я його означає «Могутній герой». Тобто ім'я Балвір виявляється семантичним двійником імені Сувір, що його мав легендарний родоначальник індійських сувірів. В обох іменах другі компоненти етимологічно тотожні, тобто мають однакове походження і значення, а перші — тотожні семантично, значеннєво. Форма Балбир, з якої утворено прізвище Балбиренко, властива пенджабській мові, де компонент — вір <11> закономірно передається як — бір, що добре видно хоча б з імен та прізвищ пенджабських літераторів: Балбір Сінх, Дгармабір Сінха, Сукхабір, Бірбгадра (при формах мовою хінді Балвір, Дгармавір, Сукхавір, Вірбгадра). Тобто як в індійців існує дві форми цього імені, так і в українців існує дві форми цього прізвища — Балвір та Балбир.
На відміну від свого молодшого брата Крішни, Балвір — не воїнське, а землеробське божество. Атрибутом і зброєю його є плуг, через що він має епітет «Плугодержець» і «Озброєний плугом».
Не менш показово, що й ім'я Крішни досить рясно відбите в запорозьких козаків. За тим же «Реєстром» у різних сотнях Черкаського полку служили два Івани Крішненки, а сотником Переяславського полку був Богдан Кришненко (РВЗ, 64, 72, 333). Крішна мав ще одне ім'я — Гопал, Гопала, а козаки з прізвищами Гупал, Гупало, Гупалов, Гупаленко фіксуються у Брацлавському, Кальницькому, Кропивнянському, Миргородському, Полтавському, Уманському, Черкаському полках (РВЗ, 84, 227, 240, 278, 281, 350, 388,).
Вже ці дані засвідчують, що предки запорозьких козаків поклонялися Крішні і Балвірові. А що це за божества, прояснює один індійський міф. Він мовить, що сонячний бог Вішну, захисник землі і людей, висмикнув із голови дві волосини — чорну й білу — і помістив їх у Девакі й Рохіні — двох дружин Васудеви, батька обох братів. Невдовзі Девакі народила чорного хлопчика — Крішну, а Рохіні — білого, Балвіра. З чого виходить, що Крішна — Чорнобог, а Балвір — Білобог, Крішна — воїнське, а Балвір — землеробське божество. А Чорнобог та Білобог знайомі українській міфології. Причому поклоніння їм в українців відбилося не лише на іменному й прізвищевому рівні, а й на топонімному й гідронімному. Саме ім'я Крішна з санскриту означає «Чорний», а в тих же запорозьких козаків побутували імена Черня, Чорниш, Чорнята, Чернега, які дали цілу низку похідних від них сучасних українських прізвищ. З іншого боку, козаки мали й імена Білан, Білаш, Біляк, які й собі стали основою для багатьох українських прізвищ.
Цікава статистика поширення прізвищ «Білий» та «Чорний» серед запорозьких козаків за «Реєстром» 1649 року. «Реєстр», як відомо, охоплює 16 козацьких полків, і в цих полках прізвище «Білий» зафіксоване 34 рази, тоді як прізвище «Чорний» — 98, тобто втричі більше. Прізвище «Білий» узагалі відсутнє в чотирьох полках (Київському, Корсунському, Миргородському та Ніжинському), зате прізвище «Чорний» наявне в усіх 16 полках. Причому помітно більша поширеність прізвищ «Чорний» на південний схід від Києва. Так, у Миргородському полку маємо 17 прізвищ «Чорний» і жодного — «Білий», у Полтавському — 12 прізвищ «Чорний» і лише 2 — «Білий». А якщо сюди долучити <12> відповідно 13 та 7 прізвищ «Чорний» із сусідніх Чигиринського й Кропивнянського полків, то ці чотири полки матимуть прізвищ «Чорний» рівно стільки, скільки й решта 12 полків «Реєстру», тобто 49.
Це, поза сумнівом, свідчить, що предки запорозьких козаків відчутно більше поклонялися Чорнобогові-Крішні, аніж Білобогові-Балвіру. Що й зрозуміло, адже Чорнобог — воїнське божество, а Білобог — землеробське. А запорожців якраз і можна вважати професійними воїнами.
Водночас ці факти засвідчують, що козаки мали прізвища «Чорний» та «Білий» не через свою чорнявість чи русявість, а через те, що їхні предки поклонялися Чорнобогові та Білобогові.
Зі сказаного випливає іще один важливий висновок.
Наявність компонента — вір у іменах Балвір, Сувір та етнонімі сувіри, а також вживання епітета Вір — «Герой» щодо Крішни дозволяє припустити, що індійські сувіри поклонялися Крішні та Балвіру. І це справді так — індійські джерела недвозначно відзначають це. Слід гадати, що ця властивість була властива й таманським сіндам-сувірам, спорідненим із індійськими сіндами-сувірами. Але цим обом божествам поклонялись і давні українці, отже, й слов'янські сівери, ще одним підтвердженням чого, окрім усього іншого, є надзвичайна насиченість північно-східного ареалу України назвами на Черн-, Чорн-, Біл-, Красн-, Ворон- тощо. Того самого ареалу, де літописні джерела якраз і застають сіверів-сіверян.
Таким чином, між індійськими сувірами й українськими сіверами констатується не лише етимологічна тотожність самих етнонімів, а й неабияка світоглядна, релігійна подібність. Ця спорідненість, судячи з усього, ще добре відчувалася за Київської Русі, тому недаремно саме чернігівські князі сідали на престол у Тмутораканському князівстві, а сіверського князя Ігоря так вабила далека й загадкова Тмуторакань біля Керченської протоки. Князя Ігоря, певно, кликали туди й предківські святині. Адже саме біля теперішньої Тамані, колишної Тмуторакані (до речі, Тмутораканей у різних ареалах України близько десятка, серед них і на Чернігівщині) ще до ХVІІІ століття височіли величезні статуї, які, поза сумнівом, відігравали неабияку роль у віруваннях місцевого населення — сіндів-сувірів-сіверів. Бо хоча «Слово о полку Ігоревім» і написане в ХІІ ст., у ньому фігурують язичницькі божества, винятково близькі до божеств індійського пантеону. Принагідно зазначимо, що божества Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати Вішну й Крішну, а також Індра, Сур'я, Яма, Тваштар та інші згадуються у «Велесовій книзі», створеній у ІХ ст. волхвами. І ніде, жодного разу автор цієї пам'ятки бодай словом не прохопився, що це якісь чужі для слов'ян божества. Навпаки, вони для автора рідні, свої.