Мати молодого, коли він їде до шлюбу, веде його з хати аж до дверей за хустину й кропить свяченою водою, вона також грає першу ролю в жданках, коли чекають на прибуття молодих з церкви. Мати репрезентує родинний культ, виряджаючи свого сина, коли він їде до хати молодої, щоб привести її до себе; вона навіть наподоблює один звичай, — надягаючи чоловічу шапку та ніби сідаючи верхи, — таким військовим та жрецьким способом, який, згідно з нашими сучасними поглядами, не відповідає її статі.
Все це було б цілком незрозуміле, коли б ми, завдяки працям Бахофена та його школи, не знали про ролю матері у стародавній громаді та про матріярхальну родину, що залишила глибокі сліди не тільки в українських традиціях, але й у традиціях усіх слов'янських та індоєвропейських народів взагалі /Вовк, 319–320/.
Звичай сваямвара побутував у багатьох народів Північно-Західної Індії, яка має свої гідронімні, топонімні й антропонімні паралелі в Україні. В індійському епосі сваям<267>вара вже занепадає, а це навіює думку: найбільш поширений цей звичай був на прабатьківщині ведійських аріїв, яку багато хто розміщує і на території сучасної України. Сваямвара відсутня серед визнаних індуїзмом восьми різновидів шлюбу, хоча в епосі не бракує прикладів, коли сваямвару здійснюють улюблені в Індії героїні — Сіта, Савітрі, Дамаянті, Драупаді. Що знову-таки засвідчує: обряд цей на тривалому шляху до Індії збляк і втратив первісну важливість через зміну суспільної формації — матріархату на патріархат. Тож сваямвару найпевніше слід шукати там, де засвідчені індоарії, тобто й на території України, у звичаях теперішніх українців. І ми справді знаходимо тут такі сліди. Саме на берегах Чорного й Азовського морів античні автори розміщують войовничих амазонок і «жонокерованих» сарматів. У «Махабгараті» той же Арджун називається то Каунтея — «Кунтин», то Партха — «Партхин», де Кунті й Прітха — дружини царя Панду. Нащадки ведійської Дану, пов'язаної з первісними водами і тотожної нашій Дані, називалися данави. Це теж відгомін матріархату, а матрилінійний, по матері, відлік споріднення ведійські арії на час прибуття до Індії забували так само, як і сваямвару. А на Україні й зараз, особливо по селах, людину часто називають не за прізвищем, не по батькові, а по матері. Борис Смирнов, перекладач «Махабгарати», виходець із Чернігівщини і добре обізнаний з українським фольклором, пише, що високе поважання жінки індоарійцями, й досьогодні збережене в Індії, найвідчутніше саме в українському епосі.
Про шанування української жінки, її освіченість і високий соціальний статус у давнину й пізніші часи мовлять іноземні джерела й автори, серед них Павло Алеппський і Боплан. Вдова у нас завжди була поважана, а в піснях навіть опоетизована. А заміжня жінка означалася почесно — дружина. До речі, на цей термін проливає світло індійська весільна обрядовість. У ній існує так званий ритуал «семи кроків» — саптападі /пада в санскриті — «нога», споріднене з нашим «п'ята»/, коли наречена робить сім кроків на північ, промовляючи з кожним кроком певні мантри. Після сьомого кроку вона стає другом своєму чоловікові /санскр. мітра — друг, пов'язане з індоіранським Мітрою, богом Сонця і Мирного Договору, з яким споріднене наше мир, відбите в численних слов'янських іменах — Володимир, Мирослав, Славомир та ін./. Церемонія ця важлива юридично, бо після неї шлюб уже чинний /Пандей, 184/. Індійська приказка «Хочеш мати друга — пройди з ним сім кроків» безпосередньо постала з весільного ритуалу.
Слово сваямвара складають санскритські сваям — «сам» та вара — «брати», «вибирати» /СРС, 763/. У <268> мові хінді санскр. вара звучить як вар і має варіант бар; воно тотожне українським основам бр-, бер-, бір-, бир- у словах брати, беру, вибір, вибирати. Дієслово брати значною мірою належить до шлюбної лексики /брати заміж, брати за дружину /в дружини/, побратися, брак, бранка — сваха, що веде молодих у дім молодого тощо/. Припускається, що це слово — ритуальний термін при язичницьких весільних обрядах. Цілком можливо, що українське свайба й індійське сваямбара // сваямвара — споріднені слова. Санскрит знає і слово вара /хінді — вар, бар/ — «коханий», «чоловік», «жених», «сватальник» /СРС, 565/. А санскритське парне словосполучення вара-канья означає жених і наречена, молоді.
Таким чином, до численних паралелей на різних рівнях у стародавніх і сучасних індійців та українців додається ще один яскравий штрих. Вибір дівчиною нареченого, що порівняно недавно побутував в Україні і дійшов із глибини тисячоліть, знаходить аналогію в давньоіндійському весільному звичаї сваямварі. Обидва вони — відлуння весільного обряду, який склався ще за матріархату. І ця спорідненість — красномовна відповідь на подивування сучасного індійського поета й перекладача «Слова о полку Ігоревім» бенгальською мовою Джогоннатха Чокроборті, котрий каже:
«У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях! І я запитав себе: чи випадково це?»
Не випадково. <269>
Перелік використаної літератури
АБ — Античная балканистика. М., 1987.
АВ — Атхарваведа. М., 1989.
Абаев- Абаев В.И. Геродотовские Skythai Georgoi // Вопросы языкознания, № 2, 1981.
Авеста — Авеста. СПб., 1997.
Агбунов — Агбунов М.В. Загадки Понта Эвксинского. М., 1985.
Айвазян — Айвазян К.В. «История Тарона» и армянская литература IV–VII веков. Ереван, 1976.
Бибиков — Бибиков М.В. Византийские источники по истории Руси, народов Северного Причерноморья и Северного Кавказа (ХII–XIII вв.) // Древнейшие государства на территории СССР: 1980. М., 1981.
Бируни — Бируни Абу Рейхан. Индия. М., 1995.
Боплан — Боплан Г.Л. Опис України. Львів, 1990.
Боровський — Боровський Я.Є. Походження Києва. К., 1981.
Вигасин — Вигасин А.А., Самозванцев А.М. «Артхашастра»: проблемы социальной структуры и права. М., 1984.