Це, по-перше, «Велесова книга» — писемна пам'ятка ІХ ст., порівняно недавно введена в Україні в широкий науковий обіг.
По-друге, це візантійські джерела, іноді досить пізні, вони більш-менш залучалися, але факти їх тлумачилися довільно й поверхово, тож і робилися недостатні, а то й хибні висновки.
І, по-третє, це індійські та іранські джерела й факти, які вкрай рідко й ніби неохоче залучалися й залучаються до висвітлення цього питання — чи то через брак індологів та іраністів, чи просто з побоювання бути підданим ущи пливим кпинам, як це часом трапляється і сьогодні: мовляв, де Індія та Іран, а де Україна, і який між ними може бути зв'язок. А тим часом в Україні з найдавніших часів жили численні племена, засвідчені античними авторами, насамперед Геродотом. Лише в Тавриці, сучасному Криму, римський історик І ст. Пліній Старший фіксує понад три десятки племен, з яких 23 жили у внутрішніх районах Кримського півострова. Щодо Геродота, то він не лише подав відомі йому етноси Північного Причорномор'я, а й до певної міри прокоментував їх у відповідному історико-етнографічному контексті. В Україні засвідчуються й індоіранські, арійські племена, вони не всі пішли з України, частина їх лишилася і взяла участь в етногенезі українського народу, слідів перебування їх в Україні і досі багато на різних рівнях. До всього, індійці та іранці мають «Рігведу» й «Авесту», «Махабгарату», «Шахнаме» й «Рамаяну», де писемно збереглося багато такого, що в інших індоєвропейських народів загубилося або <28> фрагментарно збереглося лише у фольклорі.
Одним із таких джерел, яке можна назвати новим, є «Велесова книга». Саме в ній є надзвичайно важлива для нашої розмови констатація на дощечці 7є: «Ми — коровичі: скіфи, анти, руси, боруси, сурожці» (ВК, 160). Як бачимо, до «коровичів» автор «Велесової книги» відносить і русів, які безпосередньо стосуються назви Русь, а також етнонімів русичі, русини.
Наведена цитата сприймається двояко:
1) що означені племена поклонялися корові, і вона була для них священною твариною, або що ці племена вели свій родовід від Священної корови;
2) що кожне згадане плем'я містить у своїй назві компонент із значенням «корова», через що вони усі й «коровичі». Тобто в такому разі виходить, що кожна племінна назва, серед них і руси, сама перекладається як «коровичі» або містить компонент із значенням «корова».
Тут слід внести одне суттєве уточнення: термін коровичі може означати й «бичичі», оскільки, як засвідчують факти, в давні часи на означення i корови, і бика вживалося одне й те саме слово. Наприклад, це можна сказати про санскритське го: воно має значення і «корова», «бик»(СРС, 196). На слов'янськиому грунті показовою є польська мова, зокрема її північні говірки, де слово kary також означає і «корова» і «бик»(ПЯ, 240–241). Польський факт тим вагоміший, що він спорднений із терміном коровичі, вжитим у «Велесовій книзі».
Слова «Велесової книги» про русів-коровичів // бичичів підтверджують візантійські джерела. Украй цінними тут є слова Іоана Цеца, автора ХІІ ст. Він мовить, що етнонім руси синонімічний, тобто значеннєво тотожний етнонімові таври(Бибиков, 61–68). «Житіє Георгія Амастридського», що, як і «Велесова книга», відноситься до ІХ ст., уявляє русь як прямих нащадків таврів, що жили в Криму. Візантійські джерела взагалі найчастіше називають русів таврами або тавроскіфами. Великий київський князь Святослав означається Львом Дияконом, свідком русько-візантійської війни 970–971 рр., ватажком тавроскіфів.
У такому разі виходить, що етнонім русь, тотожний етнонімомі руси, мусить містити в собі значення «бик» чи «корова», оскільки етнонім таври виводиться від грецького таврос — «бик» і в такому разі означає «бики» або «бичичі».
Відомий дослідник скіфських старожитностей М.І.Ростовцев припускає, що етнонім таври — грецизація місцевої назви народу. Інший дослідник, О.М.Лєсков, вважає, що назва таври — огречений етнонім, тубільна назва якого достеменно не відома (ЕС,156). Знаний іраніст і скіфолог В.І.Абаєв висловлює здогад, що в Подніпров'ї жило плем'я, яке поклонялося Свя<29>щенному Бикові, й саме з цим племенем пов'язуються таври. Абаєв також припускає, що етнонім таври — не лексичне запозичення, а переклад грецькою племінної назви, яка означала «бики», або «ті, що шанують бика»(Абаев, 76).
Тобто ці дослідники одностайні в тому, що етнонім таври — грецька передача, переклад грецькою назви, яка в оригіналі звучала зовсім по-іншому, хоч і несла те саме значення. Яке саме начення вона несла, тепер ми більш-менш знаємо: «бики», «бичичі», «коровичі», «ті, що шанують корову // бика». А оскільки, за Іоаном Цецом, етнонім руси синонімічний, значеннєво тотожний етнонімові таври то, очевидно, етнонім руси і є тією тубільною назвою, з якої постав її грецький варіант, тобто таври. Тим більше, що «Велесова книга» не називає таврів серед коровичів, хоча багато місця приділяє Кримові та кримським реаліям. Але саме в Криму, давній Тавриці, Тавриді, маємо найранiші й найрясніші фіксації назв на Рус-/Рос-. Відомий дослідник О.М.Трубачов зазначає:
«Кінцем VIII — початком ІХ ст… датуються згадки племені Русь, Рос у Тавриді й на берегах Чорного моря в житіях Георгія Амастридського й Стефана Сурозького… До цих пір береги Понту й Меотиди залишаються місцем, де це ім'я (русь — С.Н.) виступає перед нами в документованій історії… за 300 років до закликання варягів»(Трубачев, 401–402).
Тож наведемо бодай деякі факти з цієї документованої історії.
VI ст. Сирійський автор Псевдо-Захарій згадує у Причорномор'ї народ рос.
Кінець VIII ст. У «Житії Стефана Сурозького» — творі невідомого автора Х ст. — згадується руський князь Бравлин; він же згадується у «Велесовій книзі». Сурож — нинішній Судак у Криму, йому у «Велесовій книзі» відведено чимало сторінок.
Близько 821 р. Географ Баварський називає русів поряд із хазарами.
861 р. Кирило-Костянтин, майбутній творець слов'янської писемності, виявив у Криму Євангеліє і Псалтир, писані руськими літерами. Він також познайомився з носієм руської мови, засвоїв розмовний варіант її і розшифрував «письмена».
ІХ ст. Перський історик Фарх ад-дін Мубаракшах повідомляє, що в хазар є письмо, яке походить від руського — хазари нібито запозичили його від русів, «гілки румійців», які живуть неподалік від хазар.
Близько 867 р. Патріарх Фотій у так званому «Окружному посланії» повідомляє про хрещення русів. До 879 р. відноситься письмова згадка про єпархію в Криму, в містi Росія (теперішня Керч).
ІХ ст. Ряд східних авторів переповідають сюжет про русів, що живуть на острові «в три дні шляху» (приблизно 100 км).
Початок Х ст. Арабський автор Масуді згадує Руську річку й Русь<30>ке море, які, скоріше за все, означають у нього Керченську протоку (колись Боспор Кімерійський) та Чорне море.
1048 р. До Ярослава Мудрого прибуло посольство від Генріха І з Франції просити руки Анни, доньки київського князя. Посли відзначають поширення в Київській Русі культу святого Климента, мощі якого у свій час вивіз із Криму Кирило-Костянтин, першовчитель слов'ян.
І, нарешті, найраніша згадка, яка належить до VI ст. до н. е. У книзі Ієзекіїля, що входить до так званих пророцьких книг Біблії, згадується народ рош. Цю згадку деякі дослідники сприймають досить скептично. Але ж якби не існувало такого народу, то навряд чи його стали б уводити до грецького варіанту Ветхого Завіту сімдесят досвідчених перекладачів. Та й народ рош подано в етнічному контексті з кімерійцями й скіфами, які в VII–VI ст. до н.е., тобто саме тоді, коли створювалася книга Ієзекіїля, здійснювали походи в Малу Азію. До всього, всі три етноніми — рош, кімерійці, скіфи — прив'язуються до одного ареалу — Північного Причорномор'я. Причому у Візантії цей нібито міфічний народ рош часто-густо ототожнюється з реальним народом росів або русів.