На широкій асфальтованій дорозі почувся гуркіт важких моторів.
Начальник охорони подивився на стінний годинник. Велика секундна стрілка рівномірно посувалася по чорних рисках циферблата.
Начальник випростався, глибоко зітхнув і з насолодою промовив свою щоденну улюблену фразу:
— А-а-ах! За годину в ліжко!
Гуркіт моторів посилився.
Начальник охорони схилився над апаратурою з двома рядами різноколірних важелів та кнопок і натис зелену ручку. На екрані апарата з’явилося енергійне обличчя диспетчера. Його губи майже непомітно ворухнулись, і з репродуктора пролунало:
— Слухаю.
— Побудка для блоку двадцять три. Кінець.
Начальник охорони вимкнув екран і підійшов до
умивальника. Освіжив вогкою губкою стомлене обличчя, зачесав волосся, поправив краватку й ремінь, шкіряну кобуру із пістолетом пересунув трохи назад, надів формений кашкет, ще раз глянув у дзеркало й бадьоро збіг сходами. Коли він увійшов до прохідної, сповненої синюватим димом од сигарет, його привітав черговий Франк Вільман,
— Пане начальник, доповідаю: все в порядку. Автоколона прибуде за три хвилини,
— Дякую, Відчиніть ворота, — наказав начальник охорони.
Енергійний молодик підійшов до стінної панелі. На- тис кілька кнопок. На овальному екрані з’явилася колона вантажних автомашин. За кожним автомобілем на гігантських причепах лежали срібні конусоподібні корпуси ракет нового типу.
Перша автомашина під’їжджала до червоної смуги перед входом. Вільман натис ще одну кнопку, і червоне світло, що досі мерехтіло над екраном, згасло, а поряд заблимала зелена лампочка. В той час могутні броньовані ворота почали розходитися. Шофер ліниво всміхнувся з екрана. Вказівним пальцем правої руки він торкнувся козирка кашкета, і з пухлих губ, між якими дивом трималася сигара, злетіло хрипке:
— Доброго ранку, цербере.
Вікна прохідної задзеленчали від могутнього гуркоту дизель-моторів. Усі автомашини слимачим темпом перетнули вхідну межу, і міцні ворота велично зачинилися за ними.
Вільман знову натис на якусь кнопку. З екрана в кімнату глянуло обличчя диспетчера:
— Слухаю.
— Караван СХ на об’єкті,— доповів Вільман.
— Гаразд, — почулося з репродуктора, і екран згас.
— Сподіваюся, що сьогодні, нарешті, пощастить, — промимрив Вільман.
— Хай вас це не турбує. Наш обов’язок — безпека об’єкта. Шеф дуже боляче сприймає навіть найменший натяк на невдачу. Коли хочете зберегти посаду, держіть язик за зубами, — гримнув на нього начальник.
— Та я ж так… тільки про себе… Вже пора, щоб сьогоднішня, сорокова ракета, нарешті, злетіла, а то вже подейкують, ніби вся наша служба нічого не варта, — пояснив Вільман свій сумнів.
— Дурниці! — вибухнув начальник. — Хіба ми можемо замінити три тисячі дослідників, у яких щось не клеїться?
Вільман запалив сигарету й серйозно додав:
Знаєте, пане начальник, це ж парадокс. Ми вже змарнували силу-силенну грошей. З тридцяти дев’яти ракет злетіли тільки три, та й ті навіть близько не до- сягли місця, куди їх посилали. Я перехопив повідомлення, що тут справа не в помилкових розрахунках та в конструкціях, а в тому, що ми погано виконуємо службу і хтось шкодить нам.
— Слабка втіха, Франку, дослідники не хочуть визнати, що вони видихлись… А взагалі плюйте на оті балачки. Через ворота об’єкта не проникне навіть бацила. Я йду спати. До побачення, — закінчив начальник, гордовито всміхнувшись,
У блоці двадцять три метушилися люди. Починався важкий день. О дев’ятій прийде сам генеральний директор компанії, щоб бути присутнім при останній спробі запуску ракети на Місяць. Цей запуск може здобути компанії пріоритет у дослідженні сателіта Землі, бо останній ступінь ракети після падіння на місяць, випустить самохідну наукову апаратуру, яка під час свого руху реєструватиме на користь «Interstellar Company» право власності на територію. Бетонована дорога, що вела від блока до стартових споруд, завжди така холодно-сіра, перетворилася на потік синіх, кремових та білих комбінезонів. Це бічними стежками техніки прямували до своїх приладів.
Близько дев’ятої години на ракетну базу в’їхало розкішне обтічної форми восьмициліндрове авто. Франк Вільман, упізнавши генерального директора компанії, скочив, наче пружина, і швидко увімкнув механізм циклопічних броньованих жалюзі.
Авто на мить зупинилося, шофер показав спеціальну перепустку, Вільман відкозиряв, і лімузин в’їхав у ракетне місто. Біля входу до центральної будівлі з авто вийшла кремезна людина в чорному. Ні на кого не глянувши, директор попрямував до ліфта. Кабіна приглушено загурчала й зупинилася на четвертому поверсі. Кілька кроків по гумовій підлозі, що поглинала звуки, — і Даніель Сандей опинивсь у своєму розкішному кабінеті. Недбало кинув піджак і капелюх на крісло, узяв із шафи келих, наповнив його до половини джином і сів до напівкруглого пульта з багатьма телеекранами.