Глянув на годинника. Так воно й повинно бути. За шість хвилин усе вирішено. Таємниця реактивного двигуна на ядерному паливі повинна дістатися до рук «Interstellar Company». Компанія має багато запасів різних типів матеріалу розщеплення. Дослідникам потрібні лише основні принципи тяги… і тоді все піде само по собі.
А що коли повідомлення помилкове?
Сандей одразу відкинув цей сумнів. Що йде від Радянського Союзу, тому можна вірити.
Хтось постукав у двері.
— Ввійдіть! — нетерпляче гукнув Сандей.
До кабінету ввійшов Франк Вільман.
— Слухайте, Франку. Для вас є надзвичайне завдання, — почав директор.
— Досі я вас не підводив, — пихато відповів Вільман.
— Сідайте й слухайте. Рівно о десятій вилітаєте в Москву. Ви — секретар-організатор астронавтичної секції. Супроводжуватимете нашого вченого радника Макдональда. Ради знайшли в затоці… в затоці… в якійсь затоці непошкоджену ракету неземного походження. Ракета сама по собі нас не цікавить, а от її двигун… Йдеться про ядерну реактивну систему. Ви повинні зробити якнайбільше детальних знімків.
Даніель Сандей замовк і допитливо глянув на свого секретаря 77. Але прочитати на його обличчі нічого не зміг і дуже здивувався, почувши нерішучу відповідь:
— Пане генеральний… це диявольське завдання. Не знаю, чи можна сподіватися хоч найменшого успіху.
— Облиште цю балаканину, патякаєте, наче хлопчисько! — підвищив тон директор, але цієї миті до кабінету зайшов японець у білому халаті, його розкосі очі, неприродно змінені грубими лінзами окулярів, запопадливо всміхалися.
— Комплект UKTV-3. За вашим наказом, пане генеральний.
Японець кілька разів уклонився і поклав перед Сандеєм маленький чемоданчик.
— Скиньте піджак, Франку, — наказав директор.
Вільман спритно скинув піджак і взяв у японця картатого жилета. Застебнувшись на шість ґудзиків, він перевів здивований погляд з японця на директора.
— Поясніть принцип, — наказав Сандей.
Японець знову вклонився, підійшов до Вільмана й защебетав:
— У кожному гудзику вмонтовано мініатюрний фотоапарат з мікроплівкою. Досить непомітно повернути ґудзика праворуч на відстань, що дорівнює відстані між двома дірочками на ньому, як апарат почне фотографувати з трисекундними інтервалами. Плівки вистачає на двадцять кадрів. При зворотному обертанні апарат вимикається. Зрозуміло?
Вільман кивнув.
— На зворотній стороні жилета за кожним ґудзиком є маленька кнопочка. Треба тільки легесенько натиснути, і гудзик відчиниться. Апарат покладете до цього чемоданчика.
Вільман поставив чемоданчик на стіл і відкрив його. Всередині була нескладна апаратура з кількома бобінами.
— Звичайний магнітофон, — розчаровано мовив Вільман.
Директор гучно засміявся.
— Це ще не все, — сказав японець і натис крайню бобіну, Пружина підняла арматуру магнітофона, і Вільман побачив насподі чемоданчика мережу різноколірних Дротиків, мініатюрних лампочок і котушок.
— Сюди ви покладете фотоапарат і напнете кінчик плівки на котушки. Необхідні пінцети ось тут у затискачах. Потім закриєте віко чемоданчика — і все готово до передачі. В слушний момент ви перевернете чемоданчик. З чотирьох бляшаних ріжків звільните й витягнете вертикальні антени, — японець замовк, вказівним пальцем торкнувся опуклих бляшанок, трохи повернув їх — і з ріжків чемоданчика виросли чотири металеві стебельця антен,
Даніель Сандей переможно глянув на Франка й запитав професорським тоном.
— Розумієте, про що йдеться?
— Розумію. Телепередатчик. Автомат після того, як увімкнуто антени, рухає негатив, проявляє його, закріплює й перетворює на електромагнітні хвилі…
— Браво-о-о… тямущий секретарю! — увірвав директор свого агента й дав знак японцеві, щоб той ішов.
— Пане генеральний, але з такої відстані, мабуть, неможливо прийняти зображення аж у цьому місці,— усе ще вагався Вільман.
— Я про все пам’ятаю. Напередодні предачі ви надішлете мені телеграму невинного змісту. Сигнал — телеграма, а не її зміст. Рівно через двадцять чотири години після того, як її надішлете, почнете передавати. Над певними пунктами Тихого океану патрулюватимуть наші літаки з ретрансляційними станціями й підсилювачами. Ви задоволені? — спитав директор.
Франк Вільман кивнув. Генеральний директор «Interstellar Company» витяг з кишені чекову книжку, написав відповідну суму, підписався й віддав чек агентові.
— Літак готовий, — почулося з мікрофона.
— Дякую, — відповів напрочуд весело директор і подав Вільманові руку. Це було незвичайно. Псевдосекре- тар гордо випростався, вклонився й вийшов.