Таня помітила, що вчений втомився. За останні дні він не відпочивав. Академік ступив кілька непевних кроків, ніби шукав чогось. Потім, усміхнувшись, промовив:
— Пробачте, мої любі, але я залишу вас. Завтра на нас чекає багато роботи.
Вони побажали йому доброго відпочинку, Олег поділив фотографії й половину віддав Лебедєвій.
— Танечко, я гадаю, вони згодяться тобі.
— Дякую, Олегу. Ти дозволиш мені ще раз подивитися на зразки й дещо занотувати для професора Агарова?
— Звичайно, А я тим часом перегляну «Історію сонячної системи» й трохи пофантазую, — сказав Олег і перейшов до бібліотеки.
Обоє поринули в роботу. Тишу кабінету порушував одноманітний стукіт старовинного стінного годинника…
Секретар «Interstellar Company» FW-77 був приголомшений панорамою, яка відкрилася перед ним з височини двох кілометрів під час останнього розвороту реактивного літака, що приземлявся на Внуковському аеродромі.
На широких магістралях Москви, облямованих зеленими смугами дерев, пульсувало життя. Тисячі автомашин і сотні тисяч людей рухалися у двох протилежних напрямках.
Між чіткими квадратами й прямокутниками споруд розкинулися зелені простори з різнобарвними килимами квітів. Кармінове проміння призахідного сонця відбивалося у вікнах висотних будинків і доповнювало казкову пишноту теплого надвечір’я.
Літак пролетів над університетом імені Ломоносова, за кілька секунд майнув над стрункою телевізійною вишкою й нарешті почав спускатися на посадочну площадку. Велетенські покришки м’яко торкнулися бетону, і сріблястий птах попрямував до центральної споруди, на якій оберталася радіолокаційна антена.
Секретар Президії Академії наук привітав гостей і перейшов з ними до авіавокзалу. Електричний візок доставив багаж до пульту. Ввічливий митний урядовець тільки дещо запитав у іноземних відвідувачів і відсунув багаж службовцеві, який поклав його на візок.
У Франка Вільмана був лише маленький чемоданчик. Без запрошення він поклав його на пульт і відчинив віко.
— Магнітофон. Ось моє журналістське посвідчення, — шанобливо промовив він, спокійно показуючи паспорт.
Митний урядовець глянув на фотографію, потім на апаратуру магнітофона, зачинив віко, повернув паспорт і ввічливо подякував.
«Де ж ваша пильність, — майнула у Вільмана думка. — Ха, ха! Тим ліпше!»
Йдучи до автобуса, агент купив свіжі газети англійською мовою. На першій сторінці вирізнявся напис:
Ядерна ракета
Вільман зручно вмостився і, сповнений цікавості, почав читати.
«Наукові працівники Геологічного інституту Академії наук закінчили аналіз радіоактивних зразків Хатангського кладовища. Ядерна ракета працювала реактивною силою торію. Судячи з співвідношення продуктів розпаду цього елемента: мезоторія-1, мезоторія-2, радіоторія та олова, — зоряний корабель прилетів на нашу планету дві тисячі сімсот років тому. Спеціальна комісія наукових працівників у Нордвіку спробує завтра відчинили ракету.
Читачів, напевно, цікавить, як могли наші наукові працівники визначити час прибуття невідомих астронавтів. Учені користувалися двома методами: аналізом мікрофауни у зразках відкладів, які знято з поверхні ракети, і теорією піврозпаду радіоактивних елементів.
Багато хто з читачів уже знає, що на початку нашого століття Гейгер та Рутерфорд сконструювали лічильник альфа-часток. Коли з’ясувалося, що за допомогою нового методу експериментальної фізики можна визначити точну кількість атомів, які розщепилися за секунду в грамі радіоактивного елемента, стало можливо математично вирахувати і час, за який розщепиться половина первісної кількості атомів досліджуваної радіоактивної матерії, тобто так званий напівперіод розпаду.
Тепер відомо, що в грамі торію щороку створюється одна двадцятивосьмимільярдна грама свинцю. Отже, за кількістю свинцю в радіоактивних зразках, зібраних з ракетних сопел, вирахували час, коли первісний торій покладено у ядерний двигун ракети.
Напівперіод розпаду торію становить шістнадцять тисяч п’ятсот мільйонів років».
Агент «Interstellar Company» здивовано зітхнув. Він не дуже розумівся на ядерній фізиці. Адже це було для нього незначне й другорядне. Генерального директора цікавить не час прибуття астронавтів, а конструкція двигуна, — а в тому, що він сфотографує мотор, Вільман був певен. Байдуже перегорнув решту сторінок газети, позіхнув і почав дивитися навкруги.
З-під його розстебнутого піджака виднівся сірий жилет, Вільман намагався справити враження нервової людини, яка час від часу смикає ґудзики на жилеті. Всі люди, що зустрічатимуться з ним, помітять таку характерну звичку. Трюк почав діяти. Кілька людей уже звернуло увагу на його пальці.