Та Балашов-молодший не збирався поки що йти.
—Іване Павловичу, скажіть, будь ласка, чи ви зробили вже аналіз атмосфери, взятої з ракети?
— У ранкових інформаційних повідомленнях ти знайдеш докладний аналіз, але я вже можу сказати, що кисню там нема. Основна структура газової суміші — це азот, аміак і сірководень, тобто продукти гнильного процесу, Крім того, є ще група благородних газів і, нарешті, багато мікроскопічного порошку вапняку й фосфору. Є гадка, що колись у ракеті було середовище для дихання такого ж складу, як земна атмосфера. Мікроскопічний порошок — це рештки зогнилих організмів. Сліди пороху на лямках крісел і на пульті за своїм складом подібні до молекул газової суміші.
Олег був приголомшений. Його здогади доведено наукою. Він поквапливо запитав:
— А скільки осіб могло бути в ракеті?
— Аналіз показує, що за наших умов така кількість продуктів розпаду могла виникнути приблизно з трьохсот кілограмів живої матерії,— охоче пояснив академік.
— Отже, в ракеті могло бути від двох до чотирьох осіб?
— Почекай на точніші дані, але вже й так видно, що результат твого дедуктивного мислення підтверджується.
— Дякую, Іване Павловичу. Я завітаю до професора Яшкевича. До побачення! — попрощався задоволений біолог.
Олег помалу йшов мальовничим сквером поміж клумбами яскравих квітів. Він був задоволений. Фотографія планети Тора підтвердила, що на знайденій схемі зображено сонячну систему.
Отже, Сонце мало колись десять планет! А тепер їх тільки дев’ять!
На п’ятому місці, між Марсом і Юпітером — вільний простір, сповнений космічним пилом та безліччю уламків матерії.
Олег весь час уперто повертався до цієї думки. Раптом він зупинивсь і відкрив портфель. Вийняв з нього «Історію сонячної системи», сів на найближчу лаву і знову перечитав розділ, над яким уже замислювався тричі.
«19 липня 1595 року після тривалих і безрезультатних пошуків і спостережень Кеплерові пощастило виявити деякі відношення, які він вважав за ключ до механіки сонячної системи.
Наслідок свого дослідження вчений сформулював так:
1. Орбіта Землі є мірою всіх інших орбіт.
2. Накресли навколо неї додекаедр — дванадцятигранник, і сфера, описана навколо нього, є Марс.
3. Навколо орбіти Марса накресли тетраедр — чотиригранник, сфера навколо нього є Юпітер.
4. Навколо орбіти Юпітера накресли куб — навколо нього описана сфера є Сатурн.
5,Тепер впиши до орбіти Землі Ікосаедр — двадцятигранник, і вписана сфера є Венера.
6. До орбіти Венери впиши октаедр — восьмигранник, і вписана сфера є Меркурій,
Кеплер назвав свою теорію «Таємниця світу». Подальші праці довели її неспроможність. Але всупереч цьому теорія дала астрономії багато користі.
Цією незвичайною теорією Кеплер уперше в історії звернув увагу на великий простір між орбітами Марса та Юпітера. На жаль, цього визначного відкриття довго ніхто не помічав.
Аж через 177 років Ян Дангель Тіціус указав на незвичайну прогалину цікавою грою чисел, якою він робив спроби пояснити регулярність віддаленості планет од Сонця.
Після багатьох спроб Тіціус написав ряд чисел, що починався від трійки, а далі йшли двократні попередніх величин:
0—3–6— 12–24—48—96— 192
До кожного числа він додав четвірку й дістав новий ряд:
4—7— 10–16—28—52— 100–196
Кожне число цього ряду, поділене на десять, являє собою приблизну відстань планет од Сонця, коли за одиницю взяти відстань Землі від Сонця.
Це числове співвідношення розширив і опублікував керівник Берлінської обсерваторії Боде. Звідси й назва — закон Тіціуса — Боде.
За часів, коли жили ці астрономи, ще не були відомі планети Уран, Нептун і Плутон. Гадані відстані дуже точно відповідали справжнім, крім прогалини біля числа 2,8.
Боде як астроном-практик передбачав невідому планету, яка мала заповнити незбагненно великий простір між Марсом і Юпітером. Можливість існування невідомої планети стала ймовірною, коли 13 березня 1781 року Джон Гершель відкрив планету Уран.
Проте цілих п’ятнадцять років астрономи марно шукали невідому планету.
1 січня 1801 року сіцілійський астроном Джузеппе Піацці, спостерігаючи небо для свого зоряного каталога, відкрив у сузір’ї Бика невідому зірку сьомої величини. На другий день він провадив повторні спостереження і побачив, ідо зірка перемістилася.
Нову планету астроном назвав ім’ям богині-охоронниці Сіцілії — Церери. Математик Гаусе згодом вирахував її орбіту. А через рік бременському астрономові Ольбресові, незважаючи на негоду, пощастило знову побачити Цереру на цій орбіті.