Мине багато мільйонів років, поки тут виникне нове життя. Краї пустель, де лишилося трохи вологи, знову зазеленіють. Але чи станеться це швидше, ніж на Тамаруку?
Ми з Перітеллою радились. Єдиний порятунок і можливість жити та зберегти заповіт — це планета Манома.
Ми скерували наш корабель до вашої планети. Перітелла весь час сиділа в космічній бібліотеці й працювала. Вона впорядкувала окремі твори за цілеспрямованою системою. Останні десять книг — це її рукописи, які правлять за місток для подолання прогалин між окремими галузями науки.
А свій щоденник я почав писати, коли ми вирішили сісти на вашій планеті.
Ми підлітали до Маноми!
Проте чим ближче до неї, тим дужче мене охоплював неспокій… запаси рідкого повітря майже вичерпано. Перітелла знала про це, але зберігала спокій.
Ще один день — і ми дістанемося вашої атмосфери. В апаратах — останні літри життєдайної вологи.
Я відчинив усі двері кабін, і ми міцніше припнулися до крісел. Летимо на найвищій швидкості… аби тільки витримати.
Дихати дедалі важче. Парко. Ми скинули одяг і знову припнулися.
Ми не повинні робити зайвих порухів, щоб якнайдовше зберегти свідомість.
Освітлений диск Маноми ріс помалу, але ріс, і з ним росла наша надія.
Ми почали гальмувати….
Поки що нам щастило… уже двадцять тисяч кілометрів відокремлювали нас од верхнього шару атмосфери вашої планети.
Витримати! Будь-що витримати!..
Писання щоденника не обтяжує мене. Автомати починають тепер гальмувати різкіше, і з уповільненням швидкості виникає страшне тяжіння вашої красуні.
У наші жили вливається свинець, і все тіло охоплює дедалі зростаюча втома… стан погіршується, бо повітря стає майже не придатне для дихання.
Чекаю на індикатори атмосфери! Вони сповістять про наш порятунок. Марно жодного сигналу.
Ми вже хрипимо.
— Не ви-три-ма-ємо… — чую останні слова моєї дружини.
Індикатори мовчать!!!
В кабіні нестерпна спека. Мені здається, що ми горимо. Та ні! Ні! Це тільки наша цілковита виснаженість! Усе закрутилося перед очима! Легені ось-ось розірвуться! Втра… ча… ю по… ма… лу сві… до…мість! Проте… з останніх сил про…шу!
Істо…ти
май…бутнього.
пам’я…тай…те про
страш…ну долю
Т…о…р…и!!!»
Олег Балашов, міцний юнак, і той не витримав. Сльози котилися по щоках. Таня поруч нього голосно ридала.
Лампочки, що помалу яснішали, освітили змарнілі обличчя присутніх. У пам’яті кожного навіки закарбувався героїчний шлях невідомого космонавта.
Періта вручив свій заповіт!
Люди, пильнуйте!
За хвилину мовчання, коли всі трохи отямилися, капітан Орлов підійшов до кафедри глянув на двері й злегка кивнув головою.
Лейтенант П’ятников приніс дві скриньки.
— Товариші! Панове! — звернувся він до присутніх, — Перітин заповіт ясно промовляє до всього прогресивного людства нашої планети: «Люди, пильнуйте!» — Орлов зробив коротку паузу й вів далі,— І ми… пильнуємо. Ми показали вам відбиток пальця, який виявлено в космічному кораблі. Всі ви гадали, що це слід від дотику руки космонавта, і років цьому відбиткові — три тисячі. Спочатку те саме думав і я! Але воно не так! Це тільки необережно залишена візитна картка лицеміра, який наважився зловжити нашою гостинністю й наданою йому свободою для мети, схожої на мету західних торійців.
У залі перекотилася хвиля обурення.
— Поміж гами сидить людина, яка прийшла до нас, щоб украсти конструкцію ядерного двигуна горійського міжпланетного корабля, бо її хазяїн зайшов у безвихідь.
— Нечувано! — пролунало в аудиторії на різних мовах.
Орлов дивився на Вільмана, але той поводився, ніби це його не стосувалося. Капітан мовив далі:
— Ми виявили відбитки пальців нашого гостя на іншому місці. Порівняйте їх!
На білому прямокутнику екрана з’явилося збільшене зображення відбитків з ракети і поряд ще одне. Вони були ідентичні.
— Ми стежили за ним, як тільки він ступив на землю нашої батьківщини. Зараз продемонструємо рентгенограму його багажу як доказ номер два.
Орлов узяв із плоскої скриньки чорний негатив поклав його до однієї з шухлядок кафедри, і на екрані з’явилися туманні обриси магнітофона, а під ними — кілька рядів мініатюрних лампочок.
— Оригінальний прилад, — вів далі Орлов з непохитною певністю.
Лейтенант П’ятников подав йому чемоданчик, який стояв перед кафедрою.
— Коли натиснути на диск, дно чемоданчика піднімається й відкриває у потайному відділенні чудовий телепередавач з автоматом для проявлення мікроплівки й передачі її ретрансляційним станціям. Наш гість фотографував у Нордвіку, а передавав з Москви. Всю цю історію ми зняли.