Артур Конан Дойл
Таємниця Боскомської долини
Пригода з горбанем
Одного літнього вечора, за кілька місяців після мого одруження, я сидів біля каміна й докурював свою останню люльку, дрімаючи над якимось романом, — весь день бігав і втомився до нестями. Моя дружина піднялася нагору, у спальню, та й слуги вже подалися на спочинок — я чув, як замикалися вхідні двері. Я піднявся й почав вибивати люльку, як раптом пролунав дзвоник.
Я зиркнув на годинник. Була за чверть дванадцята. Запізно для гостя. Я подумав, що мене кличуть до пацієнта й доведеться сидіти всю ніч біля його ліжка. З невдоволенням на обличчі я вийшов у передпокій і відчинив двері. І страшенно здивувався: на порозі стояв Шерлок Голмс.
— Ватсоне, — сказав він, — сподіваюся, ви ще не лягли.
— Радий вас бачити, Голмсе.
— Ви здивовані, це й не дивно! Але вважаю, що у вас відлягло від серця! Гм... Ви курите той самий тютюн, що й у парубоцькі часи. Помилитися неможливо: на вашому костюмі є пухнастий попіл. Й одразу видно, що ви звикли носити військовий однострій, Ватсоне. Вам ніколи не прикинутися справжнім цивільним, поки не покинете звичку засовувати хустинку за обшлаг рукава. Ви мене приймете сьогодні?
— Із задоволенням.
— Ви казали, що маєте кімнату для одного гостя, і ваш вішак для капелюхів свідчить про те, що вона зараз порожня.
— Буду радий, якщо заночуєте в мене.
— Дякую. У такому разі повішу свій капелюх на вільний гачок. Бачу, у вашому будинку побував робітник. Отже, щось сталося. Сподіваюся, каналізація працює?
— Ні, це газ...
— Ага! На вашому лінолеумі залишилися два сліди від цвяхів його черевиків... саме у тому місці, куди падає світло. Ні, дякую, я вже повечеряв у Ватерлоо, але із задоволенням викурю з вами люльку.
Я подав йому свій кисет, детектив розмістився навпроти й якийсь час мовчки пахкав. Я чудово знав, що привести його до мене такої пізньої пори могла лише дуже важлива справа, і терпляче чекав, коли детектив сам озветься.
— Бачу, зараз вам доводиться багато працювати за фахом, — кинув він на мене проникливий погляд.
— Авжеж, сьогодні був особливо важкий день, — відповів я, подумав і додав: — Можливо, ви вважаєте це ідіотським, але не збагну, як ви про це здогадалися.
Голмс усміхнувся.
— Я ж знаю ваші звички, мій любий Ватсоне, — сказав він. — Коли маєте мало візитів, то ходите пішки, а коли багато — берете кеб. Позаяк бачу, що ваші черевики не брудні, а лише легко запилюжені, то я ні хвилини не вагався зробити висновок, що тепер у вас дуже багато роботи і ви їздите кебом.
— Бездоганно! — вигукнув я.
— Елементарно, — додав він. — Це саме той випадок, коли можна легко вразити уяву співрозмовника, котрий випускає з уваги якусь незначну обставину, на якій, однак, ґрунтується весь перебіг міркувань. Те саме, мій любий Ватсоне, можна сказати й про ваші оповіданнячка, що інтригують читача лише тому, що ви зумисне замовчуєте певні подробиці. Зараз я опинився в становищі цих самих читачів, бо тримаю в руках кілька ниток однієї дуже дивної справи, пояснити яку можна, лише знаючи всі обставини. І я їх дізнаюся, Ватсоне, неодмінно дізнаюся!
Очі його заблищали, запалі щоки порожевіли. На мить на його обличчі з’явився вогник неспокійної та пристрасної натури, але моментально згас. І обличчя знову перетворилося на безпристрасну маску, як у індіанця. Про Голмса часто казали, що він не людина, а машина.
— У справі є цікаві нюанси, — додав він. — Я б навіть сказав — винятково цікаві обставини. Мені здається, що я вже близький до її розкриття. Залишається з’ясувати небагато. Якби ви погодилися поїхати зі мною, то добряче б мені прислужилися.
— Матиму за честь.
— Могли б ви податися завтра до Олдершота?
— Не сумніваюся, що Джексон не відмовиться навідати моїх пацієнтів.
— Поїдемо потягом, який відходить від Ватерлоо о десятій годині одинадцять хвилин.
— Дуже добре. Якраз устигну домовитися з Джексоном.
— У такому разі, якщо ви ще не дуже хочете спати, я коротко розкажу, що сталося й що треба робити.
— До вашого приходу я дуже хотів спати. Але тепер нізащо не засну.
— Я коротко, але спробую не оминути нічого важливого. Можливо, ви читали про цю подію в газетах. Маю на увазі ймовірне вбивство полковника Берклі з полку «Роял Манстерз», розквартированого в Олдершоті.
— Ні, не читав.
— Отже, вона ще не набула широкого розголосу. Або не встигла. Полковника знайшли мертвим усього два дні тому. Факти ось які. Як ви знаєте, «Роял Манстерз» — одна з найбоєздатніших військових частин британської армії. Полк відзначився і в Кримській кампанії, і під час повстання сипаїв. До минулого понеділка ним командував Джеймс Берклі, заслужений вояк, котрий почав службу рядовим, за хоробрість отримав офіцерське звання й урешті-решт став командиром полку, в який прийшов рекрутом. Полковник Берклі одружився, коли ще був сержантом. Його дружина, у дівоцтві міс Ненсі Девой, була донькою відставного сержанта, котрий колись служив у тому самому підрозділі. Неважко собі уявити, що в офіцерському середовищі молоду пару прийняли не надто доброзичливо. Але вони, мабуть, швидко призвичаїлися. Наскільки я знаю, місіс Берклі завжди користувалася прихильністю полкових дам, а її чоловік — своїх колег-офіцерів. Можу ще додати, що вона була дуже вродлива, і навіть тепер, за тридцять років, вона все ще неабияк приваблива. Полковник Берклі, мабуть, був щасливий у сім’ї. Майор Мерфі, котрий виклав мені більшість інформації, запевнив, що ніколи не чув про якісь чвари в цій родині. Загалом він вважає, що Берклі кохав свою дружину більше, ніж вона його. Прощаючись із нею навіть на один день, полковник дуже тужив. Вона ж, хоча й була ніжною та відданою дружиною, ставилася до нього трохи інакше. У полку їх вважали взірцевою парою. В їхніх стосунках не було нічого, що могло б хоч віддалено натякнути на можливість трагедії.