«За жодних умов?» — спитав я за наполяганням нашого тирана.
«Лише в тому разі, якщо мій знайомий грецький священик повінчає її в моїй присутності».
Літній чоловік злісно захихотів.
«Чи знаєте ви, яка доля чекає на вас у такому разі?»
«Мені байдуже».
Ось вам приклади запитань і відповідей нашої дивної бесіди, яку провадили то словами, то письмом. Кілька разів я питав його, чи погоджується він підписати якісь документи. І кілька разів отримував від нього ту саму обурену відповідь. Але тут мені спала на гадку щаслива думка. До кожного з пропонованих мені запитань я додавав свої власні. Спершу невинні, з метою випробувати, чи хтось із наших свідків розуміє хоч слово грецькою, а потім, переконавшись, що вони не подають навіть найменших ознак розуміння, я затіяв небезпечнішу гру. Наше спілкування відбувалося приблизно таким чином.
«Ви нічого доброго не досягнете своєю впертістю.
Хто ви?»
«Мені начхати. Я чужий у Лондоні».
«Ви самі будете винні в своїй долі. Давно ви тут?»
«Нехай так. Три тижні».
«Ви ніколи не отримаєте свого майна. На що ви хворі?»
«Я не віддам його негідникам. Вони не дають мені їсти».
«Вас звільнять, якщо ви підпишетеся. Що це за будинок?»
«Я ніколи не підпишу. Не знаю».
«Ви не робите їй жодної послуги. Як вас зовуть?»
«Нехай вона сама скаже мені це. Кретідіс».
«Ви побачите її, коли підпишете. Звідкіля ви?»
«З цього випливає, що я ніколи не побачу її. Афіни».
Ще за п’ять хвилин, містере Голмс, я під самим їхнім носом спромігся б дізнатися правду, моє наступне запитання мало пояснити мені всю справу, але в цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшла жінка, я лише зміг побачити, що вона висока на зріст, із граційною поставою, чорними косами й одягнена в білу сукню.
«Гарольде! — сказала вона ламаною англійською. — Я не могла більше залишатися там, так самотньо, так страшно... О, Боже, це ж Пол!»
Останні слова вона вимовила грецькою, і тієї ж миті незнайомий грек із судомним зусиллям зірвав пластир із вуст, голосно вигукнув: «Софіє! Софіє!» — і кинувся в обійми жінки. Вони тривали всього лише хвилину, бо юнак схопив жінку й виштовхав її з кімнати, а літній, вчепившись у цей час у свою виснажену жертву, потягнув нещасного в інші двері. Залишившись сам у кімнаті, я схопився з крісла, у мене майнула нечітка думка, чи не можна якимось чином дізнатися, що це за будинок, в якому я опинився. На моє щастя, однак, я не зробив навіть одного кроку вперед, бо, озирнувшись, побачив у дверях літнього чоловіка, котрий пильно стежив за мною.
«Ви вільні, містере Мелас, — дозволив він. — Ви ж розумієте, ясна річ, що ми довірили вам нашу серйозну сімейну таємницю. Ми не турбували б вас, якби наш приятель, що розмовляє грецькою, не був змушений повернутися на Схід у нагальних комерційних справах. Нам треба було знайти когось, хто міг би його замінити, і нам удалося, на щастя, дізнатися про ваші таланти».
Я вклонився.
«Ось вам п’ять соверенів, — сказав він, підходячи ближче, — сподіваюся, ця плата адекватно винагородить вас. Але пам’ятайте, — додав він, легко, з хихотінням поплескуючи мене по грудях, — якщо скажете про це хоча б комусь... комусь одному... нехай Господь помилує вашу душу. Ми однаково дізнаємося, якщо надумаєте розповідати про те, що бачили, — погрожував він. — Маємо свої засоби інформації. Екіпаж готовий, і мій товариш відпровадить вас».
Я пройшов передпокій і заліз в екіпаж, устигнувши знову помітити дерева і сад. Містер Летимер слідував за мною по п’ятах і без жодного слова сів навпроти мене. Ми мовчки їхали нескінченними просторами, вікна залишалися весь час піднятими, і було вже далеко за північ, коли наш транспорт зупинився.
«Тут вам доведеться вийти, містере Мелас, — видихнув мій супутник. — Мені прикро, що мушу залишити вас настільки далеко від вашого будинку, але не маю іншого вибору. Будь-яка ваша спроба ганятися за каретою може кепсько для вас скінчитися».
Він відчинив дверцята, я ще не встиг вистрибнути з екіпажа, як кучер уперіщив коня батогом, і транспорт хутко зник із поля мого зору. Я здивовано озирнувся навколо. Я опинився на якомусь полі, порослому вересом і подекуди вкритому кущами дроку. Вдалині тягнувся ряд будинків, у горішніх вікнах яких тут і там миготіли вогники. Обернувшись в інший бік, я побачив червоні сигнальні вогні залізниці.
— Такий був кінець моєї пригоди, містере Голмс! Не знаю, ні де я був, ні з ким розмовляв, зовсім нічого, крім того, що розповів вам. Але знаю, що тут затіяли якусь ганебну гру, і мені дуже хотілося б допомогти тому нещасному чоловікові. Я розповів цю історію містерові Майкрофту Голмсу, а потім і поліції.