Це пояснення не зовсім розвіяло таємницю, що ховалася в незвичайній пригоді грецького перекладача. Ми з’ясували решту, побачившись із джентльменом, котрий відгукнувся на оголошення. Він повідомив нам, що нещасна дівчина належала до багатої грецької родини й приїхала провідати своїх друзів у Англії. Тут вона зустрілася з юнаком на ім’я Гарольд Летимер. Він здобув над нею владу і вмовив утікати із собою. Її друзі, шоковані цією подією, повідомили про це її братові, котрий жив в Афінах, але більшого не зробили й заспокоїлися.
Брат приїхав до Англії і був настільки необережний, що потрапив до рук Летимера та його спільника, Вільсона Кемпа, справжнього рецидивіста. Завдяки повному незнанню англійської мови, він опинився під владою цих негідників, котрі його замкнули й намагалися жорстоким поводженням і голодом змусити передати їм статки своєї сестри та свої власні. Сестра не знала, що брат перебуває в їхньому будинку, а пластир на обличчі унеможливлював його впізнання навіть тоді, якщо б його хтось побачив. Але жіноча проникливість допомогла дівчині впізнати брата, незважаючи на той маскарад, як це сталося в перші відвідини грецького перекладача. Бідну дівчину також тримали в заручниках. Зі сторонніх в обійсті нікого не було, окрім кучера та його дружини, котрі були слухняним знаряддям у руках змовників. Зрозумівши, що їхню таємницю викрили, а бранець, як і раніше, непохитний, обоє негідників утекли з будинку, прихопивши з собою й дівчину. Їдучи, вони спробували помститися тому, хто насміхався над їхніми погрозами, і тому, хто їх видав.
За кілька місяців ми прочитали цікаві нотатки в будапештській газеті. Там ішлося про те, що двоє англійців, котрі подорожують разом із леді, трагічно наклали на себе руки. Обох знайшли заколотими, й угорська поліція тримається тієї думки, що вони посварилися через щось і завдали один одному смертельних ран. Голмс не зовсім погодився з цією думкою й вважав, що молода грекиня, сподобавшись одному, могла сподобатися й іншому, тож за її брата помстилися у такий спосіб.
Доброчинний базар
— Я б неодмінно на це пристав, — сказав Голмс.
Я витріщився на нього, нічого не розуміючи, бо ще секунду тому мій приятель був повністю занурений у дві важливі справи — сніданок і газету, яка була розгорнута перед ним на столі, затуляючи кавник. Тепер його очі свердлили мене з тим уже знайомим мені напівзапитальним-напівнасмішкуватим поглядом, який зазвичай означав, що в його мозку зародився черговий ланцюжок висновків.
— Що саме? — уточнив я.
Посміхнувшись, він узяв із полиці каміну перську пантофлю з міцним тютюном та набив свою улюблену стару глиняну люльку. Цим незмінним ритуалом він завжди закінчував свій сніданок.
— Це дуже характерне для вас запитання, Ватсоне. Упевнений, що ви не заперечуватимете, якщо скажу, що своєю репутацією проникливої людини я зобов’язаний винятково вам. Можна провести аналогію між нами й юними особами, котрі, вперше виходячи у світ, зумисне вибирають собі недалеких компаньйонок.
Наше спільне існування на Бейкер-стрит стерло рамки умовностей між нами, і вже давно наше спілкування подолало певну межу, за якою ризик образити один одного різким словом був практично зведений нанівець. Проте мене зачепило його зауваження.
— Отже, я справді недалекий, — відповів я, — але мушу визнати, що не бачу притомного пояснення того, як ви дізналися, що я... що мене...
— Що вас попросили допомогти в організації ярмарку для Единбурзького університету.
— Саме так. Цей лист лише прийшов, і я ще навіть не згадував про нього.
— Однак, — Голмс невимушено відкинувся в кріслі та склав пучки своїх пальців, — можу закластися, що цей ярмарок потрібен для розширення крикетного поля вашого університету.
Я подивився на нього в такому здивуванні, що детектив аж затремтів від тамованого сміху.
— Слухайте, ви ідеальний об’єкт для спостережень, мій любий Ватсоне. Ви так безпосередньо реагуєте на всі зовнішні подразники. Можливо, ви дещо повільно міркуєте, але всі ваші думки завжди чітко віддзеркалюються на вашому обличчі. За сніданком я помітив, що вас значно легше читати, ніж передовицю «Таймс», яка лежала переді мною.