Якось наприкінці 1896 року я одержав від Голмса записку з проханням якнайшвидше прибути до нього. Приїхавши, я застав товариша в кімнаті, повній тютюнового диму. У кріслі навпроти господаря сиділа немолода лагідна жінка. Такі зазвичай здають мешканцям кімнати з пансіоном.
— Це місіс Меррілов із Південного Брікстона, — сказав мій приятель, махнувши рукою в хмарі диму. — Місіс Меррілов не заперечує, коли курять, Ватсоне, тому можете віддатися своїй лихій звичці. Місіс Меррілов може розповісти нам дещо цікаве, і, мабуть, для подальшого розвитку подій ваша присутність виявиться корисною.
— Усе, чим можу...
— Розумієте, місіс Меррілов, навідати місіс Рондер я волів би в присутності свідка. Будь ласка, попередьте її про це.
— Благослови вас Господь, містере Голмс, — замахала руками відвідувачка. — Вона так хоче вас бачити, що можете хоч усіх сусідів із собою приводити, вона й оком не зморгне.
— Тоді ми прийдемо ще до вечора. Для початку слід розібратися в усіх фактах. Якщо переберемо їх за порядком, доктору Ватсону буде легше зрозуміти цю історію. Ви кажете, що місіс Рондер орендує у вас покій уже сім років, а ви тільки раз бачили її обличчя.
— І присягаюся Богом, краще б мені його не бачити! — додала місіс Меррілов.
— Як я збагнув, її обличчя страшенно понівечене.
— Знаєте, містере Голмс, це навіть обличчям не назвеш. Ось так. Наш молочник один раз її побачив, у вікно зазирнув, то аж впустив бідон, молоко по всьому садку розлилося. Ось яке в неї обличчя. Коли я його побачила, а я її випадково застала, то вона хутко затулилася й каже: «Ну ось, місіс Меррілов, тепер нарешті знаєте, чому я ніколи не підіймаю вуаль».
— Знаєте щось про її минуле?
— Та де там.
— Вона до вас приїхала з якимось рекомендаційним листом?
— Ні, сер, але вона мала гроші, і чимало. Одразу заплатила за три місяці й не сперечалася з приводу умов. Я — жінка бідна, як на наш час, і хіба можу упустити такий випадок?
— А вона пояснила, чому вирішила оселитися саме у вас?
— Мій будинок стоїть далеко від дороги, не поруч, як інші. Крім того, я впускаю лише одного квартиранта, а своєї сім’ї не маю. Я зрозуміла, що вона питала й в інших будинках, але мій їй краще підійшов. Їй хочеться жити подалі від людей, за це вона готова платити.
— Кажете, що вона із самого початку не показувала обличчя, лише одного разу й ненавмисно. Авжеж, дивна історія, дуже дивна, я не дивуюся, що ви хочете перевірити, в чому тут річ.
— Ні, містере Голмс, вона мені гарно платить, і я всім задоволена. Дуже спокійна квартирантка, ніяких прикрощів від неї немає.
— Тоді чому ж ви стривожилися?
— Через її здоров’я, містере Голмс. Вона чомусь дуже худне. І має щось страшне на душі. Часом лементує: «Вбивство! Вбивство!» А якось я чула, як вона кричала: «Ти безсердечна тварюка! Ти чудовисько!» Тоді була ніч, а вона голосила на весь будинок, мене аж затрясло. Тому я пішла до неї вранці. «Місіс Рондер, — кажу, — якщо маєте якусь прикрість на душі, то є священики, є й поліція. Не одні, так інші вам допоможуть». А вона каже: «Заради Бога, не треба поліції, і жоден священик не вміє змінити минуле. Проте мені б полегшало на душі, якби хтось таки дізнався правду, поки я не простягнула ноги». «Що ж, — кажу, — якщо вам не треба тих, у чиї обов’язки це входить, то є один детектив, про котрого знають усі». Прошу вибачення, містере Голмс. А вона за це вхопилася мало не зубами. «Ось, каже, хто мені потрібен. І як я сама раніше не додумалася. Приведіть його до мене, місіс Меррілов, а якщо не захоче піти, скажіть йому, що я дружина Рондера, котрий показував диких звірів у цирку. І ще назвіть місце — Аббас Парва». Ось бачите, вона так і написала: «Аббас Парва». «Якщо він той чоловік, про котрого я думаю, — каже, — то відразу ж прийде до мене».
— І вона не помилилася, — погодився Голмс. — Дуже добре, місіс Меррілов. Я хотів би трохи поговорити з доктором Ватсоном. На це в нас піде час до обіду. До третьої години чекайте нас у себе в Брикстоні.
Заледве наша відвідувачка прочовгала за двері (інакше й не назвеш спосіб пересування місіс Меррілов), Шерлок Голмс блискавкою кинувся до купи товстих зошитів у кутку. Кілька хвилин чулося лише шелестіння від гортання сторінок і раптовий задоволений вигук: він знайшов те, що шукав. Детектив був настільки схвильований, що навіть не піднявся, а так і сидів на підлозі, схрестивши ноги, немов якийсь дивний Будда, серед розкиданих зошитів, і одного, розгорнутого на колінах.