— Звісно, сам Рондер.
— Ну, якщо в нього був роздроблений череп, він уже не міг кричати. Принаймні два свідки запевнили, що чоловік і жінка кричали одночасно.
— Мені здається, що тоді верещали всі, хто був у таборі. А щодо інших сумнівів, я, здається, міг би їх спростувати.
— Радий буду почути ваші аргументи.
— Коли лев вискочив із клітки, ці двоє перебували за десяток кроків від неї. Рондер обернувся, і звір збив його з ніг. Жінка зважилася кинутися в клітку та замкнутися зсередини. Це був для неї єдиний притулок. Вона кинулася до клітки, та лев наздогнав її і збив із ніг. Жінку обурило, що чоловік обернувся, намагаючись утекти, чим заохотив розлюченого звіра. Якби вони обоє залишалися до нього обличчям, можливо, вони б його приборкали. Звідси її звинувачення: «Боягуз!»
— Блискуче, Ватсоне! У діаманті вашого здогаду є лише один недолік.
— Який саме, Голмсе?
— Якщо вони обоє були за десять кроків від клітки, яким чином лев міг опинитися на волі?
— А якщо в них був якийсь ворог, котрий відімкнув клітку?
— Але ж чому лев так люто накинувся на них, якщо він звик гратися з ними та виконувати різні трюки, коли вони входили до нього в клітку?
— Можливо, той ворог чимось заздалегідь розлютив звіра.
Голмс задумався та кілька хвилин мовчав.
— Що ж, Ватсоне, дещо свідчить на користь вашої теорії. Вороги в Рондера були, цілий виводок. Едмундс казав мені, що напідпитку цей чоловік був страшний. Такий собі величезний бугай, накидався з лайкою та кулаками на кожного, хто траплявся під руку. Підозрюю, що крики про чудовисько, про які нам розповіла наша сьогоднішня відвідувачка, — це нічні спогади про небіжчика. Однак наші міркування безплідні, поки не знаємо всі факти. У буфеті є холодна куріпка та пляшка монтраше. Спершу поїмо, а потім із новими силами берімося до справи.
Коли екіпаж довіз нас до будинку місіс Меррілов, господиня вже чекала на порозі, заповнюючи своєю пишною поставою пройму дверей до скромного, відокремленого житла. Було зрозуміло, що найважливіше для неї — не позбутися вигідної квартирантки, і, перш ніж провести нас до місіс Рондер, вона почала вмовляти нас не казати й не робити нічого такого, що призвело б до настільки небажаного результату. Ми її заспокоїли, піднялися за жінкою сходами, вкритими потертою килимовою доріжкою, і зайшли до покою таємничої мешканки.
Кімната була задушлива, затхла, погано провітрена, що свідчило про те, що мешканка майже ніколи її не покидала. Здавалося, цій жінці, котра колись тримала звірів у клітках, дивним чином відплатила сама Доля, замкнувши в клітку її саму, наче тварину. Й ось вона сидить у затіненому закутку, у поламаному фотелі. Від довгих років бездіяльності її фігура трохи обважніла, але видно, що колись вона була гарна та струнка, ще й досі збереглися пишні, привабливі форми. Густа чорна вуаль затуляла обличчя, спускаючись до верхньої губи, але виднівся бездоганно окреслений рот і ніжне округле підборіддя. Я дуже легко собі уявив, що раніше вона була справжня красуня. І голос у неї виявився приємний, мелодійний.
— Моє ім’я ви знаєте, містере Голмс, — заявила вона. — Я так і думала, що ви прийдете, почувши його.
— Саме так, місіс, хоча ніяк не збагну, як ви дізналися, що я цікавився вашою справою.
— Я про це дізналася, коли здоров’я моє зміцніло, і мене допитував містер Едмундс, детектив графства. Боюся, тоді я йому збрехала. Мабуть, було б розумніше сказати правду.
— Завжди розумніше казати правду. А чому ви йому збрехали?
— Бо від цього залежала доля ще однієї людини. Знаю, що він був нікчемою, але я все ж не хотіла, щоб його смерть була на моїй совісті. Ми були такі близькі... такі близькі!
— А тепер ця завада усунута?
— Атож, сер. Людина, про яку я згадувала, померла.
— Тоді чому б вам тепер не розповісти поліції все, що знаєте?
— Бо це стосується не лише його. Це стосується й мене. Я не витримала б скандалу та розголосу, а без них ніяк не обійтися при поліційному розслідуванні. Жити мені залишилося недовго, тому хочу померти спокійно. І все ж мені хотілося знайти хоч одну розважливу людину, кому я зможу розповісти свою жахливу історію, яка б пояснила її усім, коли мене не стане.
— Ви надали мені велику честь, місіс. Однак я маю й почуття відповідальності. Не можу обіцяти, що, вислухавши вас, не вважатиму своїм обов’язком повідомити обставини справи поліції.
— Гадаю, цього не станеться, містере Голмс. Я дуже добре знаю ваш характер і ваші методи, адже вже кілька років стежу за вашою діяльністю. Доля залишила мені єдину радість — читання, тому дізналася чи не все, що відбувається на світі. Так чи інакше, я не хотіла б втратити нагоду, і, можливо, ви скористаєтеся розповіддю про мою трагедію. А мені, якщо все розповім, стане легше на душі.