— Мій колега і я з радістю вас вислухаємо.
Місіс Рондер піднялася та витягла із шухляди світлину чоловіка. Це був явно професійний акробат, атлет із чудовою статурою, могутні руки схрещені на опуклих грудях, під густими вусами — посмішка, самовдоволена посмішка звитяжця.
— Це Леонардо, — пояснила місіс Рондер.
— Леонардо — силач, котрий давав свідчення на слідстві?
— Атож, а це мій чоловік.
У цього чоловіка обличчя було жахливе — справжня людина-свиня, точніше, дикий кнур, бо у своїй звірячій брутальності він був страшний. Неважко було уявити, як він скрегоче зубами, як пускає піну цим мерзенним ротом, із якою небаченою злістю свердлить усе на світі лютими маленькими очицями. Негідник, хам, чудовисько — ось що написано було на цьому обличчі з важкою нижньою щелепою.
— Ці дві фотографії допоможуть вам, джентльмени, збагнути мою історію. Я, бідна циркачка, росла на тирсі арени, мені ще й десяти років не виповнилося, коли я стрибала через обруч. Коли підросла, Рондер мене покохав, якщо таку хіть можна назвати любов’ю, і в лиху годину я стала його дружиною. З того дня моє життя перетворилося на справжнє пекло, і цей диявол постійно мене мучив. У цирку не було нікого, хто б не знав, як він зі мною поводиться. Він не переставав мене зраджувати. А якщо я скаржилася, зв’язував мене та шмагав батогом. Усі мені співчували, усі його ненавиділи, але що вони могли вдіяти? Усі без винятку його боялися. Страшний він був завжди й смертельно небезпечний, коли п’янів. Знову й знову його притягували до відповідальності то за образу дією, то за жорстоке поводження з тваринами, але грошей у нього було вдосталь і штрафи його не бентежили. Найкращі артисти від нас утекли, і цирк поступово занепадав. Усе трималося лише на Леонардо, мені та ще на маленькому Джиммі Ґріґсі, клоуні. Бідолаха не такий був уже й кумедний, але старався, як умів.
А Леонардо ставав мені все ближчим і ближчим. Бачите, який він був. Тепер я знаю, яка жалюгідна душа ховалася в цьому чудовому тілі, але порівняно з моїм чоловіком він здавався архангелом Гавриїлом. Він мене жалів, допомагав мені, і нарешті наша близькість перейшла в кохання — глибоке, пристрасне почуття, про яке я раніше тільки мріяла, але й не сподівалася відчути. Чоловік це запідозрив, але, гадаю, що й він був боягузом, хоч і хамом, а Леонардо — єдиний, кого він боявся. І задля помсти почав мучити мене гірше, ніж раніше. Однієї ночі Леонардо, почувши мої крики, мало не увірвався в наш фургон. Тоді справа ледь не скінчилося трагедією, і незабаром ми з коханим збагнули, що її не вдасться уникнути. Мій чоловік не мав права жити. Ми вирішили: він мусить померти.
Леонардо був кмітливий і винахідливий. Це він усе вигадав. Не скажу, щоб я його засуджувала, адже була готова пройти з ним цей шлях до кінця. Але мені ніколи не вистачило б уяви скласти такий план. Ми зробили кийок — його змайстрував Леонардо, у широкій свинцевій частині він закріпив п’ять довгих сталевих цвяхів вістрями назовні, розставлених точно так само, як кігті левиної лапи. Ця ломака й мала б завдати моєму чоловікові смертельного удару, а виглядало б усе так, ніби це скоїв лев, вирвавшись на волю.
Була вже темна ніч, коли ми з чоловіком, як зазвичай, пішли годувати лева. Ми несли сире м’ясо в цинковому відрі. Леонардо чекав за рогом великого фургона, повз який нам треба було пройти до клітки. Він забарився, і ми зайшли далі до того, як він устиг вдарити, а він тихенько прокрався слідом, і я почула удар, який зніс чоловікові череп. Серце моє радісно забилося, я кинулася вперед і відкинула засув, на який замикалася клітка лева.
І тут сталося страшне. Можливо, ви знаєте, як швидко ці тварини реагують на запах людської крові і як він їх збуджує. Витончене чуття вмить підказало леву, що вбили людину. Заледве я відкинула засуви, як він вискочив і звалив мене. Леонардо міг мене врятувати. Якби він кинувся вперед і вдарив звіра тим самим кийком, він би, либонь, його приборкав. Але він злякався. Я чула, як він заверещав від жаху, і бачила, як він повернувся та кинувся навтьоки. І цієї миті ікла звіра вп’ялися в моє обличчя. Під його палючим і смердючим подихом я вже майже втратила свідомість і практично не відчувала болю. Обома руками намагалася відштовхнути величезну закривавлену пащеку, що пашіла жаром, і кликала на допомогу. Я зрозуміла, що весь табір сполошився, потім нечітко пригадую, як Леонардо, Ґріґс та інші чоловіки витягали мене з лап звіра. Це був мій останній спогад на довгі нудні місяці, містере Голмс. Коли я прийшла до тями та поглянула в дзеркало, то прокляла цього лева — о, як я його проклинала! — не за те, що забрав мою вроду, а за те, що не забрав моє життя. У мене залишилося одне бажання, містере Голмс, і вистачало грошей, аби його виконати. Бажання приховати своє нещасне обличчя від усіх поглядів і жити там, де жодна душа з тих, хто знав мене раніше, мене не знайде. Тільки це мені й залишалося, так я і вчинила. Жалюгідно поранена тварина, яка заповзла помирати у свою нору, — ось чим скінчила Юджинія Рондер.