Коли нещасна жінка скінчила свою оповідку, ми всі якийсь час мовчали. Потім Голмс простягнув довгу руку й із глибоким співчуттям, яке мені не часто траплялося бачити в нього, погладив руку місіс Рондер.
— Бідолаха, — сказав він, — бідолаха! Часто шляхи долі — незрозумілі. Якщо вона потім нічим не винагороджує, тоді наше життя — жорстокий жарт. Але що ж той Леонардо?
— Я його більше ніколи не бачила, і жодного разу він не давався чути. Можливо, я помиляюся, що думаю про нього з такою гіркотою. Кохати те, що залишила від мене паща лева, було б тим самим, що полюбити якогось виродка, яких ми возили в цирку на втіху всій країні. Але жінці не так просто відкинути свої почуття. Він покинув мене в кігтях звіра, зрадив у годину, коли я потребувала його найбільше, проте я не могла послати його на шибеницю. Мені було байдуже, що станеться зі мною. Чи може бути щось гірше за моє теперішнє життя? А я стояла між Леонардо та його долею.
— А тепер він помер?
— Місяць тому потонув, купаючись поблизу Марґейта. Я дізналася про його смерть із газети.
— А що він зробив із тим кийком із п’ятьма пазурами? Це ж найбільш вражаюча та найдивовижніша частина вашої історії.
— Не можу вам сказати, містере Голмс. Біля того місця, де тоді зупинявся наш цирк, є глибока крейдяна штольня, на її дні стоїть зелена від твані вода. Можливо, у глибині тих вод...
— Що ж, зараз це вже не має значення. Справу закрито.
— Авжеж, — погодилася місіс Рондер, — справу закрито.
Ми встали, бо були готові йти, але щось у голосі жінки привернуло увагу Голмса. Він швидко обернувся до неї.
— Ваше життя вам не належить, — сказав він. — Навіть не думайте вкоротити собі віку.
— Кому потрібне моє життя?
— Звідки вам знати? Приклад терплячого страждання — найкоштовніший із усіх уроків світу, що не знає терпіння.
Відповідь жінки була жахливою. Вона підняла вуаль і виступила на світло.
— Хотіла б я знати, чи змогли б ви стерпіти таке?
Це було страшно. Жодними словами не описати руїни обличчя, якщо самого обличчя й не залишилося. Живі, прекрасні карі очі скорботно дивилися зі страхітливих останків, і від цього погляду видовище здавалося ще нестерпнішим. Голмс підняв руку рухом, повним жалю та протесту, і ми вийшли.
Двома днями пізніше, коли я навідав мого приятеля, він не без гордощів показав мені синю пляшечку, що стояла на полиці каміна. Я взяв її до рук. Червона наклейка свідчила: отрута. Я відкоркував її і вдихнув приємний запах мигдалю.
— Синильна кислота? — сказав я.
— Точно. Я отримав це поштою. У записці сказано: «Посилаю вам свою спокусу. Скористалася вашою порадою». Гадаю, Ватсоне, неважко вгадати ім’я неймовірної жінки, котра це прислала.
Пригода з Картонним пуделком
Вибираючи кілька типових справ, що ілюструють чудові переваги розуму мого приятеля Шерлока Голмса, я намагався, наскільки це можливо, знайти серед них найменш сенсаційні, але водночас такі, що відкривали б найширше поле для його талантів. Однак, на жаль, практично неможливо відокремити сенсаційне від кримінального, і літописець опиняється перед дилемою: має або пожертвувати подробицями, вкрай необхідними для його звіту, отже, справити хибне враження про справу загалом, або використовувати матеріали, які дає йому не вибір, а випадок. Після цього короткого вступу переходжу до своїх нотаток про дивний та певним чином жахливий ланцюг подій.
Був неймовірно спекотний серпневий день. Бейкер-стрит розжарилася, як грубка, і сліпучий відблиск сонця на жовтій цеглі будинку навпроти різав очі. Важко було повірити, що це ті самі стіни, які так похмуро виглядали крізь зимовий туман. Фіранки в нас були спущені наполовину, і Голмс, підібгавши ноги, лежав на дивані, читаючи та перечитуючи листа, отриманого з ранковою поштою. Сам я за час служби в Індії звик терпіти спеку краще, ніж холод, і тридцять три градуси вище нуля не дуже мені докучали. Але у вранішніх часописах не було нічого цікавого. Парламент роз’їхався. Усі поїхали за місто, і я вже почав сумувати за галявинами Нью-Фореста та кам’янистим пляжем Саутсі. Однак вичерпаний банківський рахунок змусив мене відкласти відпустку, а що стосується мого товариша, то ні сільська місцевість, ні море ніяк не вабили його. Детективові подобалося зачаїтися серед п’яти мільйонів людей, перебираючи їхні долі та чуйно ловлячи кожну чутку або підозру про нерозгаданий злочин. Любові до природи не знайшлося місця серед безлічі його чеснот, і він зраджував собі лише тоді, коли залишав у спокої міського лиходія та брався вистежувати його сільського побратима.