— Усе це було дуже поверхнево, любий Ватсоне, запевняю. Я не став би відволікати цим вашу увагу, якби ви не засумнівалися того разу. Але зараз маю в руках завдання, вирішення якого може виявитися важчим, ніж цей маленький досвід читання думок. Ви бачили в газеті коротеньку замітку про дивовижний вміст пакета, надісланого поштою такій собі міс Кашинґ на Крос-стрит у Кройдоні?
— Ні, не зауважив.
— Отже, ви її пропустили. Киньте-но мені часопис. Погляньте ось тут, під фінансовим оглядом. Чи не будете такі люб’язні прочитати її вголос?
Я підняв газету, яку він кинув мені назад, і прочитав згадану замітку. Вона називалася «Страшна посилка».
«Міс Сьюзен Кашинґ, котра проживає на Крос-стрит, у Кройдоні, стала жертвою обурливого жарту, якщо тільки не виявиться, що ця подія має зловісніший сенс. Учора о другій годині дня листоноша приніс їй невеликий пакет, загорнутий у папір. Це була картонна коробка, наповнена грубою сіллю. Висипавши сіль, міс Кашинґ перелякалася, бо виявила два людських вуха, відрізаних, мабуть, зовсім нещодавно. Коробку відправили поштою з Белфаста напередодні вранці. Відправник не вказаний, а таємничість справи ускладнюється тим, що міс Кашинґ, незаміжня особа п’ятдесяти років, доволі самотня та має настільки мало знайомих і кореспондентів, що дуже рідко отримує поштою хоча б щось. Однак кілька років тому, живучи в Пенджі, в її будинку винаймали кімнати три молодих студенти-медики, котрих вона була змушена позбутися через їхню галасливість і розбещеність. Поліція вважає, що потворний вчинок, можливо, здійснили ці юнаки, котрі мали зло на міс Кашинґ і хотіли її налякати, пославши цей сувенір із анатомічного театру. Певної слушності цій версії додає той факт, що один зі студентів раніше жив у Північній Ірландії, наскільки знає міс Кашинґ, у Белфасті. А наразі триває енергійне слідство, яке доручили містерові Лестрейду, одному з найкращих агентів нашого карного розшуку».
— З «Дейлі кронікл» усе, — сказав Голмс, коли я дочитав статтю. — Тепер послухаємо нашого приятеля Лестрейда. Вранці я отримав від нього записку, в якій він пише:
«Гадаю, що ця справа буде якраз вам до смаку. Ми сподіваємося довести її до кінця, адже в нас виникли певні труднощі у зв’язку з відсутністю матеріалу. Ми, певна річ, дали телеграму в белфастський поштамт, але того дня було відправлено багато посилок, і про цю вони нічого не можуть сказати й не пам’ятають її відправника. Коробка півфунтова, з-під патокового тютюну, і вона нам нічого не дає. Припущення щодо студента-медика все ще здаються мені найвірогіднішими, але якщо у Вас є кілька вільних годин, був би дуже радий бачити Вас тут. Я весь день буду або в цьому будинку, або в поліційному відділку».
— Що на це скажете, Ватсоне? Зможете знехтувати спекою та поїхати зі мною до Кройдона з часткою надії на нову справу для ваших анналів?
— Я саме думав, чим би зайнятися.
— Тоді у вас буде що робити. Задзвоніть, аби нам принесли черевики, і, будь ласка, пошліть за кебом. Я буду готовий за хвилину, лишень зніму халат і наповню портсигар.
Поки ми їхали потягом, пройшов дощ, і в Кройдоні спека була не така гнітюча, як у столиці. Перед від’їздом Голмс відправив телеграму, і Лестрейд, як завжди активний, чепурно одягнений і схожий на тхора, зустрів нас на станції. За п’ять хвилин ми були на Крос-стрит, де жила міс Кашинґ.
Це була дуже довга вулиця, забудована двоповерховими цегляними будинками, чистенькими та дещо манірними; на вибілених кам’яних ґанках стояли жінки у фартухах. Пройшовши десь із половину вулиці, Лестрейд зупинився та постукав у двері. На сигнал вийшла дівчинка-служниця. Нас завели до вітальні, де сиділа міс Кашинґ. Вона мала спокійне обличчя, великі лагідні очі та сивіючі коси, що затуляли скроні. Вона вишивала серветочку для крісла, а поруч стояв кошичок із різнобарвними шовками.
— Ця капость лежить у коморі, — буркнула вона, коли Лестрейд увійшов до кімнати. — Хоч би ви їх і зовсім забрали!
— Я так і зроблю, міс Кашинґ. Я тримав їх тут лише для того, щоб мій приятель містер Голмс міг поглянути у вашій присутності.
— А чому в моїй присутності, сер?
— На випадок, якщо захоче вас про щось спитати.
— Що тут ще питати, якщо я вже сказала вам, що зовсім нічого про це не знаю?
— Саме так, місіс, — сказав Голмс заспокійливо. — Не сумніваюся, що вам уже набридли в зв’язку з цією справою.
— Ще б пак, сер. Я людина скромна, живу тихо. Мені ніколи не доводилося бачити своє ім’я в пресі, і поліція в моїй оселі не бувала. Я не дозволю, щоб цю капость заносили сюди, містере Лестрейд. Якщо хочете поглянути на них, доведеться йти до комори.