Маленька споруда була розташована у вузькому садку за будинком. Лестрейд увійшов усередину й виніс жовту картонну коробку, шматок обгорткового паперу та мотузку. У кінці стежки була лавка, ми сіли на неї, і Голмс узявся розглядати предмети, які Лестрейд передавав йому один за одним.
— Дуже цікава мотузка, — зауважив Шерлок, підіймаючи її до світла й обнюхуючи. — Що скажете про неї, Лестрейде?
— Вона просмолена.
— Еге ж. Це шматок просмоленого шпагату. Без сумніву, ви також помітили, що міс Кашинґ розрізала мотузку ножицями, це видно з двох зрізів із кожного боку. Це дуже важливо.
— Не розумію, що тут важливого, — відмахнувся Лестрейд.
— Важливо, що вузол залишився цілим і що цей вузол — особливий.
— Він зав’язаний дуже акуратно. Я вже звернув на це увагу, — не без вдоволення зауважив Лестрейд.
— Ну, годі про мотузку, — всміхнувся Голмс, — тепер займімося упакуванням. Обгортковий папір із виразним запахом кави. Як, ви цього не помітили? Тут не може бути жодних сумнівів. Адреса написана друкованими літерами, доволі кострубато: «Міс С. Кашинґ, Крос-стрит, Кройдон». Написано грубим пером, можливо, «рондо», і дуже неякісним чорнилом. Слово «Кройдон» спочатку було написане через е, яку потім змінили на «о». Отже, посилку відправив чоловік (адже почерк явно чоловічий), не дуже освічений, котрий не знає Кройдона. Підемо далі. Коробка жовта, півфунтова, з-під патокового тютюну, нічим не примітна, якщо не брати до уваги двох відбитків великих пальців у лівому нижньому кутку. Наповнена грубою сіллю, яку застосовують для зберігання шкір і для інших промислових цілей, пов’язаних із сировиною. І в солі перебуває вельми своєрідне послання.
З цими словами він витягнув обидва вуха і, поклавши собі на коліно дошку, почав уважно їх вивчати, а ми з Лестрейдом, стоячи обабіч, схилилися вперед і дивилися то на ці страшні сувеніри, то на серйозне, зосереджене обличчя нашого супутника. Нарешті він поклав їх назад у коробку та якийсь час сидів у глибокій задумі.
— Ви помітили, звісно, — сказав він нарешті, — що це непарні вуха.
— Атож, я це помітив. Але якщо це жарт якихось студентів-медиків, їм легко було послати як два непарних вуха, так і пару.
— Саме так, але це не жарт.
— Ви впевнені?
— Багато що про це свідчить. Для роботи в анатомічному театрі в трупи вводять консервуючий розчин. На цих вухах його не помітно. Крім цього, вони свіжі. Відрізані тупим інструментом, що навряд чи могло б статися, якби це робив студент. Далі, як консервуючу речовину медик, природно, вибрав би розчин карболки або спирт і аж ніяк не грубу сіль. Повторю: це не жарт, маємо справу із серйозним злочином.
Легке тремтіння пробігло моїм тілом, коли я почув слова Голмса та побачив його спохмурніле обличчя. За цим рішучим вступом таїлося щось дивне, незрозуміле та страшне. Лестрейд, однак, похитав головою, як людина, котру переконали лише наполовину.
— Безумовно, дещо суперечить версії з дотепником, — погодився він, — але проти іншої версії є вагоміші аргументи. Ми знаємо, що ця жінка впродовж останніх двадцяти років як у Пенджі, так і тут, жила тихим і добропорядним життям. За цей час вона навряд чи провела хоча б один день за межами обійстя. З якої ж ласки злочинець стане посилати їй доказ своєї провини, тим більше, що вона (якщо тільки вона не чудова акторка) розуміється на цьому так само мало, як і ми?
— Це і є завдання, яке треба вирішити, — відповів Шерлок, — і я, зі свого боку, почну з гіпотези, що мої міркування правильні й що було скоєне подвійне вбивство. Одне з цих вух жіноче, маленьке, гарної форми, з проколом для кульчика. Друге — чоловіче, засмагле, і також із проколом для сережки. Ці двоє людей, мабуть, мертві, інакше ми б уже почули про них. Сьогодні п’ятниця. Посилку відправили вранці четверга. Отже, трагедія сталася в середу, або у вівторок, або й раніше. Якщо цих двох людей убили, хто, крім самого їхнього вбивці, міг послати міс Кашинґ доказ свого злочину? Будемо вважати, що відправник пакета і є тією особою, котру ми шукаємо. Але в зловмисника мають бути вагоміші причини для відправки цього пакета міс Кашинґ. Що ж це за причини? Вочевидь, необхідність повідомити їй, що справу зроблено! Або, можливо, бажання заподіяти їй біль. Але тоді вона мала б знати, хто ж цей адресант. А вона знає? Сумніваюся. Бо якщо знає, то навіщо було кликати поліцію? Могла б закопати вуха, і ніхто нічого не дізнався б. Так би вона вчинила, якби хотіла покрити злочинця. А якщо не хотіла його покривати, то назвала б його ім’я. Ось головоломка, яку доведеться вирішувати.