Побачивши, що господареві вже нічим не допоможеш, кучер вирішив насамперед відімкнути двері до холу. Але тут перед ним виникла дивна несподівана завада. У замку не було ключа. Його взагалі не було ніде в кімнаті. Тоді кучер вийшов через зовнішні двері та подався за поліцією і лікарем. Дружину, на яку, природно, першою впала підозра, непритомною віднесли в її спальню. Тіло полковника поклали на диван, а місце події ретельно оглянули.
Його вдарили по потилиці якимось тупим предметом, яким — здогадатися було неважко. На підлозі поруч із трупом лежав незвичайний на вигляд кийок, вирізаний із твердого дерева, з кістяним руків’ям. У полковника була колекція всілякої зброї, вивезеної з різних країн, де йому доводилося воювати, і правоохоронці припустили, що кийок належить до числа таких трофеїв. Однак слуги стверджують, що раніше вони цього кийка не бачили. Але оскільки в обійсті було повно всіляких дивовижних речей, то, можливо, що вони й прогледіли одну з них. Нічого більше полісменам знайти в приміщенні не вдалося. Залишалося таємницею, куди подівся ключ: ні в кімнаті, ні в місіс Берклі, ні в її нещасного чоловіка його не знайшли. Двері врешті-решт довелося відмикати місцевому слюсарю.
Таким був стан речей, Ватсоне, коли уранці вівторка на прохання майора Мерфі я вирушив до Олдершота, щоб допомогти поліції. Гадаю, ви погодитеся зі мною, що справа й так достатньо цікава, але, ознайомившись із нею докладніше, я усвідомив, що вона винятково цікава. Перед тим, як оглянути кімнату, я допитав слуг, але нічого нового від них не дізнався. Лише покоївка Джейн Стюарт пригадала одну важливу подробицю. Почувши, що господарі сваряться, вона пішла за куховаркою та кучером, як ви пам’ятаєте. Господар і господиня розмовляли дуже тихо, тому про сварку вона здогадалася швидше за їхньою роздратованою інтонацією, ніж із того, що вони казали. Але завдяки моїй наполегливості вона все ж згадала одне слово з розмови господарів: місіс Берклі двічі вимовила ім’я Девід. Це дуже важлива обставина — вона дає нам ключ до розуміння причини сварки. Адже полковника, як ви знаєте, звали Джеймс.
У справі є також обставина, що справила сильне враження і на слуг, і на поліцію. Обличчя полковника спотворив смертельний жах. Гримаса була така відразлива, що аж сироти бігали шкірою. Було ясно, що полковник передбачив свою долю, що змусило його запанікувати. Це загалом повністю в’язалося з версією поліції про провину дружини, якщо, звісно, припустити, що полковник бачив, хто саме завдає йому удару. А той факт, що рана виявилася на потилиці, легко пояснили тим, що полковник намагався ухилитися. Місіс Берклі нічого пояснити не могла: після пережитого вона перебувала в стані тимчасової апатії, викликаної нервовим зривом.
Від полісменів я дізнався також, що міс Моррісон, котра, як ви пам’ятаєте, поверталася того вечора додому разом із місіс Берклі, заявила, що нічого не знає про причини поганого настрою своєї приятельки.
Дізнавшись усе це, Ватсоне, я викурив кілька люльок поспіль, намагаючись зрозуміти, що ж головне в цьому нагромадженні фактів. Насамперед впадає у вічі дивне зникнення ключа від дверей. Найретельніші пошуки в кімнаті виявилися марними. Логічно припустити, що його забрали. Але ні полковник, ні його дружина не могли цього зробити. Це аксіома. Отже, у кімнаті був хтось третій. І він міг проникнути всередину лише крізь скляні двері. Я роблю висновок, що ретельне обстеження кімнати й газону могло б виявити якісь сліди цього таємничого незнайомця. Ви знаєте мій метод, Ватсоне. Я застосував його й знайшов сліди, але зовсім не ті, на які розраховував. У кімнаті справді був хтось третій — він перетнув газон із боку дороги. Я виявив п’ять виразних слідів його взуття — один на самій дорозі, у тому місці, де він перелазив через невисоку огорожу, два на газоні й два, дуже слабких, на фарбованих сходинках, що ведуть до дверей, якими він увійшов. Через газон він, вочевидь, біг, бо відбитки черевиків набагато глибші, ніж відбитки підборів. Але вразив мене не стільки цей чоловік, скільки його супутник.