— Що ж далі?
— Тут одразу виникає складна ситуація. Здавалося б, перше, що слід було зробити юнаку, це схопити негідника та здійняти тривогу. Чому він учинив інакше? Бо, можливо, викрадач — особа, котра стоїть вище за нього, його начальник? Тоді поведінка Веста зрозуміла. Або ж так: злодію вдалося вислизнути в тумані, й Вест одразу кинувся до нього додому, до Лондона, щоб якось завадити, якщо припустити, що Вест знав адресу. У будь-якому разі лише щось непересічне, що вимагає невідкладного рішення, могло змусити його покинути дівчину на вулиці саму й не дати про себе знати пізніше. Далі слід губиться, і до моменту, коли тіло Веста із сімома кресленнями в кишені опинилося на даху вагона, — провал, невідомість. Почнімо тепер пошуки з іншого боку. Якщо Майкрофт уже надіслав нам список імен і адрес, можливо, серед них знайдеться й той, хто нам потрібен, і ми підемо відразу двома слідами.
На Бейкер-стрит на нас і справді чекав список, доправлений спеціальним кур’єром. Голмс пробіг його очима та передав мені. Я взявся читати:
«Відомі безліч дрібних шахраїв, але мало таких, хто ризикнув би піти на настільки значну авантюру. Варті уваги троє: Адольф Меєр, Ґрейт-Джордж-стрит, 13, Вестмінстер; Луї ля Ротьєра, Кемден-Меншенз, Ноттінґ-гілл; Ґ’юґо Оберштайн, Колфілд-Ґарденс, 13, Кенсинґтон. Щодо останнього відомо, що в понеділок він був у Лондоні, за іншою інформацією — відбув. Радий чути, що «у темряві з’явилося світло». Кабінет міністрів із неабияким хвилюванням очікує твоєї підсумкової доповіді. Отримані вказівки з найвищих сфер. Якщо знадобиться, вся поліція Англії — до твоїх послуг. Майкрофт».
— Боюся, що навіть уся королівська кіннота й уся королівська рать не зможуть допомогти мені в цій справі, — усміхнувся Голмс.
Він розгорнув свою велику мапу Лондона та схилився над нею із жвавою цікавістю.
— Ого! — дещо згодом задоволено вигукнув він. — Здається, нам починає щастити. Знаєте, Ватсоне, я вже думаю, що, врешті-решт, ми з вами таки подужаємо цю справу, — у несподіваному нападі веселощів він ляснув мене по плечу. — Зараз я вирушаю лише на розвідку, нічого серйозного робити не стану, поки поруч зі мною немає мого вірного колеги та біографа. А ви залишайтеся тут, і, дуже ймовірно, за годину-другу побачимося знову. Якщо нудьгуватимете, ось вам стосик паперу та перо: беріться писати про те, як ми врятували державу.
Мені певною мірою передався його збуджений настрій, я знав, що без достатніх на те підстав Голмс не скине із себе маски стриманості. Весь довгий листопадовий вечір я провів, нетерпляче чекаючи на мого приятеля. Нарешті, як тільки минула дев’ята, кур’єр приніс мені таку записку:
«Обідаю в ресторані «Ґольдіні» на Ґлостер-роуд, Кенсинґтон. Прошу вас негайно прибути туди. Прихопіть із собою ломик, потайний ліхтар, стамеску та револьвера. Ш. Г.»
Нічого не скажеш, відповідне спорядження пропонувалося поважному громадянину тягати із собою темними, оповитими туманом вулицями! Всі перелічені предмети я старанно порозсував по кишенях плаща та попрямував за поданою Голмсом адресою. Мій товариш сидів у цьому фешенебельному італійському ресторані за круглим столиком неподалік від входу.
— Їсти хочете? Ні? Тоді випийте за компанію зі мною кави з кюрасао. І скуштуйте сигару. Вони не такі бридкі, як можна було б очікувати. Усе із собою прихопили?
— Усе. Воно в моєму плащі.
— Дуже добре. Кількома словами викладу вам, що я за цей час зробив і що ще слід зробити. Гадаю, Ватсоне, вам цілком очевидно, що труп юнака поклали на дах. Мені це стало ясно, як тільки я переконався, що він випав не з вагона.
— А чи не могли його кинути на дах із якогось моста?
— Мені здається, це неможливо. Дахи вагонів похилі, і жодних поручнів або перил немає, — він би не втримався. Отже, можна з упевненістю сказати, що його туди поклали.