— Супутник?
Голмс витягнув із кишені великий аркуш цигаркового паперу й ретельно розправив його на коліні.
— Як гадаєте, що це таке? — перепитав він.
На папері виднілися сліди лап якоїсь маленької тваринки. Добре помітні були відбитки п’яти пальців і сліди, зроблені довгими кігтями. Кожен слід сягав розмірів десертної ложки.
— Це собака, — припустив я.
— А ви колись чули, щоб собака видирався вгору фіранками? Ця істота залишила сліди на них також.
— Тоді мавпа?
— Але ж це не мавпячі сліди.
— У такому разі, що ж це?
— Ні собака, ні кішка, ні мавпа, ні будь-яка інша відома вам тварина! Я намагався уявити собі її розміри. Погляньте — відстань від передніх лап до задніх не менше п’ятнадцяти дюймів. Додайте до цього довжину шиї та голови й отримаєте тварину довжиною близько двох футів, а може, навіть і більше, якщо в неї є хвіст. Тепер дивіться на ці сліди. Вони дають нам довжину її кроку, яка, як бачите, є сталою та становить загалом три дюйми. А це означає, що в звірятка довге тіло та дуже короткі лапи. На жаль, воно не потурбувалося залишити нам десь хоча б один волосок. Але загалом зовнішній вигляд істоти зрозумілий, вона може лазити по фіранках. До слова, наш таємничий звір — м’ясоїдний.
— Тобто?
— Бо над дверима, завішеними портьєрою, висить клітка з канаркою. І тварина, певна річ, дряпалася вгору, розраховуючи на поживу.
— Але що ж це за звір такий?
— Якби я це знав, то швидше розкрив би справу. Гадаю, що це щось на кшталт ласиці чи горностая. Але, якщо пам’ять мені не зраджує, він більший і за ласицю, і за горностая.
— А в чому полягає його участь у цій справі?
— Поки що не можу сказати. Але погодьтеся, ми вже багато знаємо. По-перше, відомо, що якийсь чоловік стояв на дорозі й спостерігав за сваркою сім’ї Берклі: адже фіранки були підняті, а кімната освітлена. Ми знаємо також, що він перейшов газон у супроводі якоїсь дивної тварини й або вдарив полковника, або, що також можливо, полковник, побачивши несподіваного гостя, так налякався, що знепритомнів і впав, ударившись потилицею об ріг решітки каміну. І, нарешті, ми знаємо ще одну цікаву деталь: незнайомець, котрий побував у цій кімнаті, забрав із собою ключа.
— Але ваші спостереження й висновки, здається, ще більше заплутали справу, — зауважив я.
— Ще б пак. Але вони переконливо показали, що початкові припущення — хибні. Я все ще раз обміркував і дійшов висновку, що змушений розглядати цю справу з іншої точки зору. Утім, Ватсоне, вам уже давно час спати, а все інше я можу з таким самим успіхом розповісти завтра дорогою до Олдершота.
— Красно дякую, ви зупинилися на найцікавішому місці.
— Зрозуміло, що коли місіс Берклі о пів на восьму йшла з дому, вона не була сердитою на чоловіка. Здається, я згадував, що вона ніколи не відчувала до нього особливо ніжних почуттів, але кучер чув, як вона, йдучи, цілком приязно розмовляла з ним. Повернувшись, одразу пішла до кімнати, в якій найменше сподівалася застати свого чоловіка, і попросила чаю, що свідчить про збентежені почуття. А коли до вітальні увійшов полковник, вибухнула буря. Отже, між половиною восьмої та дев’ятою годинами сталося щось таке, що зовсім змінило її ставлення до нього. Але впродовж усього цього часу з нею невідступно перебувала міс Моррісон, з чого випливає, що міс Моррісон мала б щось знати, хоча вона це й заперечує.
Спочатку я припустив, що в юнки були якісь взаємини з полковником, в яких вона й зізналася його дружині. Це пояснювало, з одного боку, чому місіс Берклі повернулася додому розгнівана, а з іншого — чому міс Моррісон заперечує, що щось знає. Це міркування підкріплювали й слова місіс Берклі, сказані під час сварки. Але тоді до чого тут якийсь Девід? Крім цього, полковник кохав свою дружину, і важко припустити наявність іншої жінки. Та й трагічна поява на сцені ще одного чоловіка навряд чи має зв’язок з імовірним зізнанням міс Моррісон. Нелегко було обрати правильний напрямок. Зрештою, я відкинув гіпотезу, що між полковником і міс Моррісон щось було. Але впевненість, що дівчина знає причину раптової ненависті місіс Берклі до свого чоловіка, зміцніло. Тоді я вирішив піти прямо до міс Моррісон і сказати їй, що не сумніваюся в її поінформованості й що її мовчання може дорого коштувати місіс Берклі, котру, мабуть, звинуватять у вбивстві. Міс Моррісон — ніжна дівчина з білявим волоссям і сором’язливим поглядом, але їй ні в якому разі не можна відмовити ні в розумі, ні в здоровому глузді. Вислухавши мене, вона задумалася, потім обернулася до мене з рішучим виглядом і сказала такі чудові слова.