— Бо тут лежало тіло. Еге! Погляньте, Ватсоне, що це? Ну, звісно, сліди крові, — він вказав на темні, каламутні плями внизу рами. — Я їх помітив і на сходах. Картина зрозуміла. Почекаймо, поки тут зупиниться потяг.
Чекати довелося недовго. Наступний потяг, що з таким самим ревінням випірнув із тунелю, поступово уповільнив ходу і, скрегочучи гальмами, зупинився під самим вікном. Від підвіконня до даху вагона було не більше чотирьох футів. Голмс тихо причинив раму.
— Поки що все підтверджується, — мовив він. — Ну, що скажете, Ватсоне?
— Геніально! Ви перевершили самого себе.
— Тут я з вами не погоджуся. Треба було лише збагнути, що тіло лежало на даху вагона, і це був не казна-який геніальний здогад, а все інше неминуче випливало з того факту. Якби на карту не були поставлені серйозні державні інтереси, усю цю історію, наскільки можна зрозуміти, аж ніяк не назвеш видатною. Труднощі в нас, Ватсоне, усе ще попереду. Але хтозна, можливо, тут ми знайдемо якісь нові підказки.
Ми піднялися запасними сходами й опинилися в квартирі другого поверху. Скупо обставлена їдальня не містила в собі нічого такого, що могло б нас зацікавити. У спальні ми також нічого не виявили. Третя кімната обіцяла більше, і мій товариш узявся за систематичний обшук. Покій, мабуть, слугував кабінетом — усюди лежали книги та папери. Шпарко й спритно Голмс вигортав один за одним вміст шухляд письмового столу, полиць шафи, але його суворе обличчя не осяяла радість успіху. Минула година, а результату не було.
— Хитрий лис, замів усі сліди, — скривився Шерлок. — Жодних доказів. Компрометуюче листування або вивезли, або знищили. Ось наш останній шанс.
Він узяв невеличку металеву скриньку, що стояла на письмовому столі, і розкрив її за допомогою стамески. У ній лежало кілька згорнутих паперових аркушів, заповнених цифрами та розрахунками, але вгадати їхній зміст і значення було неможливо. Лише повторювані слова «тиск води» і «тиск на квадратний дюйм» дозволяли припустити, що все це має якийсь стосунок до підводного човна. Голмс нетерпляче відкинув папірці вбік. Залишався ще конверт із якимись газетними вирізками. Шерлок розклав їх на столі, і за тим, як заблищали його очі, я зрозумів, що зажевріла надія.
— Що це таке, Ватсоне, га? Газетні оголошення і, судячи за шрифтом і папером, із «Дейлі телеграф» — із верхнього кута правої шпальти. Дати не вказані, але ось це, мабуть, перше: «Сподівався почути раніше. Умови приймаються. Пишіть детально за адресою, вказаною на картці. П’єро». А ось друге: «Занадто складно для опису. Потрібен повний звіт. Оплата після вручення товару. П’єро». Третє: «Покваптеся. Пропозиція знімається, якщо не будуть дотримані умови угоди. У листі вкажіть дату зустрічі. Підтвердимо через оголошення. П’єро». І, нарешті, останнє: «У понеділок увечері після дев’ятої. Стукати двічі. Будемо самі. Облиште підозрілість. Оплата готівкою після вручення товару. П’єро». Цілком вичерпний звіт про хід перемовин! Тепер дістатися б до того, кому це адресовано.
Голмс сидів у глибокій задумі й постукував пальцем по столу. Раптом він схопився на ноги.
— Можливо, це не так уже й важко. Тут, Ватсоне, нам більше нічого робити. Подамося до редакції «Дейлі телеграф» і там, мабуть, завершимо наш плідний день.
Майкрофт Голмс і Лестрейд, як і було домовлено, з’явилися наступного дня після сніданку, і Голмс розповів їм про наші пригоди напередодні ввечері. Поліційний детектив похитав головою, почувши сповідь про крадіжку зі зламом.
— У нас у Скотленд-Ярді такі речі робити не годиться, містере Голмс, — покивав він пальцем. — Не дивно, що ви досягаєте того, що нам не під силу. Але одного чудового дня ви з вашим приятелем перетнете межу, і тоді вам не оминути неприємностей.
— Загинемо за Англію, за рідний дім і за красу. Хіба ні, Ватсоне? Мученики, котрі склали голови на вівтар батьківщини. А що скажеш ти, Майкрофте?
— Чудово, Шерлоку! Бездоганно! Та що це нам дає?
Голмс узяв свіжий номер «Дейлі телеграф», що лежав на столі.
— Бачив сьогоднішнє повідомлення «П’єро»?
— Як? Іще одне?
— Атож. Ось воно: «Сьогодні ввечері. Те саме місце, той самий час. Стукати двічі. Справа надзвичайної ваги. На карті ваша власна безпека. П’єро».
— Дідько б його вхопив! — вигукнув Лестрейд. — Та якщо він відгукнеться, ми ж його відразу впіймаємо!