— Ні-ні! Присягаюся Богом, я не вбивав! — залементував нещасний.
— Тоді поясніть, яким чином він загинув, і що сталося до того, як ви поклали його труп на дах вагона.
— Я розповім. Слово честі, усе вам розповім. Усе інше справді було саме так, як ви сказали. Я зізнаюся. На мені висів борг — я заплутався, граючи на біржі. Гроші потрібні були до зарізу. Оберштайн запропонував мені п’ять тисяч. Я хотів урятуватися від банкрутства. Але я не вбивав, у цьому я не винен.
— Що ж тоді сталося?
— Вест мене підозрював і вистежив — усе так, як ви сказали. Я виявив його лише біля входу до будинку. Туман був такий, що за три кроки нічого не було видно. Я постукав двічі, й Оберштайн відчинив мені двері. Юнак вдерся в помешкання, кинувся до нас, почав вимагати, щоб ми йому пояснили, навіщо нам знадобилися креслення. Оберштайн завжди носить із собою свинцевий ціпок — і вдарив ним Кедоґена Веста по голові. Удар виявився смертельним, Вест помер уже за п’ять хвилин. Він лежав на підлозі в холі, і ми, природно, розгубилися, не знали, що й робити. І тут Оберштайну сяйнула думка щодо потягів, які зупиняються під вікном біля запасного входу. Але спершу він переглянув креслення, відібрав три найважливіших і сказав, що забере їх.
«Не можу віддати вам креслення, — заперечив я, — якщо до ранку їх не виявиться на місці, у Вулвічі зніметься жахливий галас».
«Ні, я мушу їх забрати, — наполягав Оберштайн, — вони настільки складні, що я не встигну зняти з них копії до ранку».
«Тоді я негайно забираю креслення назад», — сказав я.
Він трохи подумав, відтак запропонував:
«Три я залишу в себе, інші сім засунь у кишеню цьому дурневі. Коли його знайдуть, крадіжку, звісно, припишуть йому».
Я не бачив іншого виходу й погодився на його умови. З півгодини ми чекали, поки під вікном не зупиниться потяг. Туман приховав нас, і ми без зусиль поклали тіло Веста на дах вагона. Це все, що мені відомо.
— А ваш брат?
— Він не казав ні слова, але якось застав мене з ключами, і гадаю, почав мене підозрювати. Я прочитав це в його погляді. Він більше не міг дивитися людям у вічі і...
Запанувала мовчанка, яку порушив Майкрофт Голмс.
— Хочете хоч якось спокутувати свою провину? Щоб облегшити совість і, можливо, кару.
— Чим я можу її спокутувати?
— Де тепер Оберштайн, куди він повіз крадені креслення?
— Не знаю.
— Він не залишив адреси?
— Сказав лише, що листи, відправлені на його ім’я до Парижа, у готель «Лувр», урешті-решт дійдуть до нього.
— Отже, ви ще маєте можливість виправити скоєне, — сказав Шерлок Голмс.
— Готовий зробити все, що вважаєте за потрібне. У мене немає причин жаліти цього негідника. Він винен у моєму падінні та загибелі.
— Ось перо і папір. Сідайте за стіл — ви писатимете, а я диктуватиму. На конверті поставте вказану вам паризьку адресу. Так. Тепер пишіть: «Любий сер! Пишу вам із приводу нашої угоди. Ви, без сумніву, помітили, що бракує однієї суттєвої деталі. А я маю необхідну копію. Це зажадало багато зайвих клопотів і зусиль, тому розраховую на додаткову винагороду в п’ятсот фунтів. Пошті довіряти небезпечно. І не прийму нічого, крім золота або асигнацій. Я міг би приїхати до вас за кордон, але боюся накликати на себе підозру, якщо саме тепер виїду з Англії. Тому сподіваюся зустрітися з вами в курильні готелю «Чарінґ-Кросс» у суботу о дванадцятій годині дня. Повторюю, згоден лише на англійські асигнації або золото».
— От і добре, — втішився Голмс. — Буду дуже здивований, якщо він не відгукнеться на такого листа.
І він відгукнувся! Але все подальше стосується вже історії, тих таємних її анналів, які часто виявляються значно цікавішими за офіційну хроніку. Оберштайн, котрий прагнув просто блискуче закінчити розпочату ним найбільшу свою аферу, потрапив у пастку і на цілих п’ятнадцять років був надійно захований за ґратами англійської в’язниці. У його валізці знайшли безцінні креслення Брюса Партінґтона, які він уже запропонував продати з аукціону в усіх військово-морських центрах Європи.
Полковник Волтер помер у в’язниці наприкінці другого року ув’язнення. А що стосується Голмса, то він зі свіжими силами взявся за свою монографію «Поліфонічні мотети Лассуса»; згодом її видали для вузького кола читачів, і фахівці розцінили цю працю як останнє слово науки з цього питання. За кілька тижнів після описаних подій я випадково дізнався, що мій приятель провів день у Віндзорському палаці та повернувся звідти з чудовою смарагдовою шпилькою для краватки. Коли я спитав, де він її купив, Голмс відповів, що це дарунок однієї дуже люб’язної високопоставленої особи, котрій йому пощастило надати невеличку послугу. Він нічого до цього не додав, але, мені здається, я вгадав це найясніше ім’я та майже не сумніваюся в тому, що смарагдова шпилька завжди нагадуватиме моєму товаришу про історію з викраденими кресленнями підводного човна Брюса Партінґтона.