Мій супутник остовпів від несподіваного страшного видовища; у мене ж, звісно, всі почуття миттю загострилися, і недарма: я відразу ж збагнув, що ми стали свідками якоїсь зовсім надзвичайної події. Мак-Ферсон був в одних штанях і накинутому на голе тіло макінтоші, а на ногах мав незашнуровані парусинові мешти. Коли він упав, накидка зісковзнула, оголивши торс. Ми аж оніміли від подиву. Його спина була вкрита темно-багряними рубцями, немов його шмагали батогом із тонкого дроту. Мак-Ферсон був, вочевидь, замучений і катований якимось надзвичайно гнучким інструментом, бо довгі, різкі рубці заокруглювалися зі спини й захоплювали плечі і ребра. Підборіддям текла кров із прикушеної від нестерпного болю нижньої губи.
Я опустився на коліна, а Стекгерст, стоячи, схилився над трупом, коли на нас упала чиясь тінь, і, озирнувшись, ми побачили, що до нас підійшов Єн Мердок. Він викладав у школі математику. Це був високий худорлявий брюнет, такий відлюдькуватий і замкнутий, що не було людини, котра могла б назватися його приятелем. Здавалося, він витав у абстрактних сферах ірраціональних чисел і конічних перетинів, мало чим цікавлячись у буденному житті. Він мав славу дивака серед учнів і міг би легко стати посміховиськом, якби в його жилах не було домішку якоїсь чужинської крові, що проявлялася не лише в чорних, як вуглинки, очах і смаглявій шкірі, але й у вибухах люті, які не можна було названо інакше, як дикими. Якось на нього накинувся песик Мак-Ферсона. Мердок схопив його та викинув у вікно, розбивши дзеркальне скло. За таку поведінку Стекгерст, звісно, не забарився би його звільнити, якби той не був винятково професійним викладачем. Такою була характеристика дивакуватого чоловіка, котрий підійшов до нас цієї миті. Здавалося, що він був неабияк щиро вражений виглядом мертвого тіла, хоча випадок із песиком навряд чи міг свідчити про велику симпатію між ним і покійним.
— Бідолаха! Бідолаха! Чи не міг би я щось зробити? Чим можу вам допомогти?
— Ви були з ним? Не розповісте, що тут сталося?
— Ні-ні, я пізно прокинувся сьогодні. І ще не купався. Я тільки-но йду зі школи. Чи можу бути вам корисний?
— Біжіть швидше до Фелворта та негайно повідомте поліцію.
Юнак не зронив ні слова й поспішно кинувся до Фелворта, а я одразу ж узявся вивчати місце події, поки ошелешений Стекгерст залишався біля тіла. Першою моєю справою було, певна річ, переконатися, чи на пляжі більше нікого немає. З урвища, звідки спускалася стежинка, берег, видимий, скільки око бачило, здавався зовсім безлюдним, якщо не брати до уваги двох-трьох темних силуетів, що рухалися в далечині в напрямку до Фелворта. Закінчивши оглядати берег, я почав повільно спускатися стежкою. Ґрунт тут був із домішками глини та м’якого мергелю, і то тут, то там мені траплялися сліди тієї самої людини, спрямовані під гору й вгору. Більше цього ранку стежкою ніхто не користувався. В одному місці я помітив відбиток долоні зі спрямованими угору пальцями. Це могло означати лише те, що нещасний Мак-Ферсон упав, підіймаючись догори. Я помітив також круглі западини, що дозволяли припустити, що він кілька разів падав на коліна. Унизу, де стежка уривалася, розмістилася доволі велика лагуна, утворена припливом, що відступив. На березі цієї лагуни Мак-Ферсон роздягнувся: тут, на камені, лежав і його рушник. Він був акуратно складений і виявився сухим, мабуть, Мак-Ферсон не встиг пірнути. Походжаючи туди-сюди твердою галькою, я виявив на пляжі кілька піщаних ямок зі слідами парусинових мештів і босих ніг Мак-Ферсона. Це спостереження свідчило, що він мав намір ось-ось кинутися в воду, а сухий рушник означав, що цього він зробити не встиг.
У тому й полягала загадковість цієї пригоди — найнезвичнішої з усіх, з якими я колись стикався. Чоловік пробув на пляжі щонайбільше чверть години. У цьому не могло бути сумнівів, бо Стекгерст йшов слідом за ним від самої школи. Чоловік збирався купатися й уже навіть роздягнувся, про що свідчили сліди босих ніг. Потім раптово знову натягнув на себе макінтош, не встигнувши замочитися або принаймні не витершись. Він не зміг здійснити свій намір поплавати, бо його якимось незбагненним і нелюдським способом відшмагали та понівечили так, що нещасний до крові прикусив губу від нестерпного болю й у нього заледве вистачило сил, аби відповзти від води та померти. Хто ж став винуватцем цього звірячого вбивства? Правда, біля підніжжя скель були невеликі гроти й печери, але вони добре освітлювалися ранковим сонцем, що ще стояло низько, і не могли слугувати чиїмось притулком. Крім цього, як я вже казав, на відстані на березі виднілися кілька темних постатей. Та вони були занадто далеко, щоб можна було запідозрити когось, до того ж від Мак-Ферсона їх відділяла широка лагуна, що підходила до самого підніжжя урвища, в якому він мав намір купатися. Неподалік у морі виднілися два-три рибальські човни. Я міг добре розгледіти людей, котрі сиділи в них. Отже, переді мною відкривалося кілька шляхів розслідування справи, але жоден із них не обіцяв успіху.