— Чи не можу я сказати вам кілька слів віч-на-віч?
— Кажу тобі, Мод, не пхай носа в ці справи! — роздратовано вигукнув батько.
Вона безпорадно поглянула на мене.
— Як же мені бути?
— Тепер справа однаково набуде розголосу, — сказав я, — тому ніякої біди не буде, якщо я поговорю з вами при всіх. Я би надав перевагу, звісно, приватній розмові, але якщо вашому батькові це не до вподоби, він може взяти участь у нашій бесіді.
І я розповів їй про записку, знайдену в кишені небіжчика.
— Вона, звісно, фігуруватиме на слідстві. Чи можу я попросити вас пояснити цю записку?
— Не маю причин щось приховувати, — відповіла дівчина. — Ми були заручені й мали намір побратися, але не оголошували свої наміри через дядька Фіцроя: він старий, за чутками, смертельно хворий, і міг би позбавити Фіцроя спадщини, якби той одружився проти його волі. Жодних інших причин ховатися в нас не було.
— Ти могла б сказати нам про це раніше, — пробурчав Беллемі.
— Я б так і зробила, батьку, якби бачила доброзичливе ставлення з вашого боку.
— Не хочу, щоб моя донька була пов’язана з людьми іншого кола!
— Через це ваше упереджене ставлення до Фіцроя я й не могла нічого вам розповісти. Що ж стосується моєї записки, то вона була відповіддю ось на це... — і юнка, помацавши в кишені сукні, простягнула мені зім’ятий папірець такого змісту:
«Кохана! Я буду на звичному місці на березі відразу після заходу сонця у вівторок. Це єдиний час, коли зможу вибратися. Ф. М.»
— Сьогодні вівторок, і я планувала зустрітися з ним сьогодні ввечері.
Я розглядав листа.
— Надіслано не поштою. Яким чином ви його отримали?
— Вважала б за краще не відповідати на це запитання. Яким чином я отримала лист, пробачте, не має жодного стосунку до справи. А про все, що пов’язане з вашим розслідуванням, я охоче розповім.
І вона дотримала слова, але її свідчення не змогли наштовхнути нас на чийсь слід. Вона не припускала думки, що в її нареченого були таємні вороги, проте визнала, що полум’яних шанувальників у неї було кілька.
— Чи не належить до їхнього числа містер Єн Мердок?
Вона зашарілася й ніби зніяковіла.
— Так мені певний час здавалося. Але коли він дізнався про наші стосунки з Фіцроєм, його почуття змінилися.
Мої підозри щодо цієї людини набували все певнішого характеру. Варто було б ознайомитися з його минулим, а також таємно обшукати його кімнату. Стекгерст сприятиме мені в цьому, бо й у нього зародилися такі самі підозри. Ми повернулися від Беллемі в надії, що тримаємо в руках хоча б один кінчик цього заплутаного клубочка.
Минув тиждень. Слідство не дало результатів і було призупинене аж до знаходження нових доказів. Стекгерст порозпитував про свого підлеглого, у кімнаті Мердока провели поверхневий обшук, який також ні до чого не призвів. Я особисто ще раз крок за кроком — на ділі та подумки — простежив усі етапи трагічної події, але якогось висновку так і не дійшов. У всій моїй практиці читач не пригадає випадку, коли я так гостро відчував би своє безсилля. Навіть уява не могла підказати мені розгадку таємниці. Аж тут незабаром стався випадок із собакою.
Першою про це почула моя стара економка завдяки своєрідному бездротовому телеграфу, за допомогою якого ці люди отримують інформацію про всі події в окрузі.
— Що за сумна історія, сер, із тією собакою містера Мак-Ферсона! — сказала якось увечері моя економка.
Не люблю заохочувати плітки, але цього разу її слова розбудили мою цікавість.
— Що ж таке трапилося з собакою містера Мак-Ферсона?
— Здох, сер. Здох від туги за господарем.
— Звідки ви це знаєте?
— Як же не знати, коли всі тільки про це й говорять. Собака страшенно сумував, цілий тиждень нічого не їв. А сьогодні двійко молодих джентльменів зі школи знайшли пса мертвого внизу, на березі, на тому самому місці, де сталося нещастя з його господарем.
«На тому самому місці»! Ці слова немов урізалися в мій мозок. У мені зародилося якесь неясне передчуття, що загибель собаки допоможе розплутати справу. Те, що пес здох, варто було, звісно, пояснити відданістю та вірністю, властивим усім собакам. Але «на тому самому місці»? Чому цей пустельний берег відіграє таку зловісну роль? Чи можливо, щоб і пес став жертвою якоїсь страшної помсти? Таке можливе?.. Здогад був невиразним, але він починав набувати все певнішої форми. За кілька хвилин я вже йшов дорогою до школи. Стекгерста застав у його кабінеті. На моє прохання він послав за Седбері та Блаунтом — двома учнями, котрі знайшли собаку.