— Авжеж, пес лежав на самому краєчку лагуни, — підтвердив один із них. — Він, мабуть, пішов слідами свого померлого господаря.
Я оглянув труп маленького відданого створіння з породи ердель-тер’єрів, що лежав на хіднику в холі. Песик здерев’янів, застиг, очі були вирячені, кінцівки скорчені. Усі його обриси видавали страшну муку.
Зі школи я пішов униз до лагуни. Сонце зайшло, і на воді, тьмяно мерехтячи, як свинцевий лист, лежала чорна тінь від великого стрімчака. Місце було безлюдне, навколо не проявлялося жодних ознак життя, якщо не брати до уваги двох чайок, що з різкими криками кружляли наді мною. У тьм’яному світлі дня я нечітко розрізняв маленькі сліди собачих лапок на піску навколо того самого каменя, на якому тоді лежав рушник його господаря. Я довго стояв у глибокій задумі, поки навколо ставало все темніше й темніше. У моїй голові вихором пролітали думки. Так буває в страшному сні, коли ви шукаєте якусь страшенно потрібну річ і знаєте, що вона десь поруч, а вона однаково залишається невловимою та недоступною. Саме таке почуття й охопило мене, коли я стояв того вечора на самоті на фатальному березі. Потім я нарешті обернувся й повільно побрів додому.
Я саме встиг піднятися стежкою аж на гору урвища, і раптом мене, наче блискавка, пронизав спогад про те, що я так пристрасно та марно шукав. Якщо тільки Ватсон писав недаремно, ви мали б знати, читачу, що я маю значний запас сучасних наукових знань, набутих цілком безсистемно, однак вони служать мені в нагоді при роботі. Пам’ять моя схожа на комору, щільно набиту такою кількістю всіляких сувоїв та предметів, що я й сам насилу уявляю її вміст. Я відчував, що там має бути щось, що стосується цієї справи. Спочатку це почуття було нечітким, але врешті-решт я почав здогадуватися, чим воно підказане. Це було неймовірно, дивовижно, і все ж це відкривало якісь перспективи. І я мав остаточно перевірити свої здогади.
У моєму будиночку є величезне горище, завалене різними книгами. У цих завалах я й борсався та плавав цілу годину, поки не випірнув із невеликим томиком шоколадного кольору зі срібним обрізом. Я швидко знайшов розділ, зміст якого частково запам’ятав. Тож зайве казати, що мій здогад був неправдоподібним, фантастичним, але я вже не міг заспокоїтися, поки не з’ясую, наскільки він слушний. Було вже пізно, коли я ліг спати, із нетерпінням смакуючи завтрашню роботу.
Але ця праця натрапила на прикру перешкоду. Щойно я випив ранковий чай і хотів вирушити на берег, як до мене завітав інспектор Бердл із поліційного управління Сассекса, кремезний чолов’яга із задумливими, як у вола, очима, які зараз дивилися на мене з напрочуд здивованим виразом.
— Я знаю про ваш величезний досвід, сер, — почав він. — Я, звісно, прийшов цілком неофіційно, і про мій візит ніхто не повинен знати. Але я щось заплутався в справі Мак-Ферсона. Просто не знаю, заарештувати його чи ні.
— Маєте на увазі містера Єна Мердока?
— Атож, сер. Адже більше й подумати нема на кого. Це безлюддя — величезна перевага. Ми маємо можливість обмежити наші пошуки. Якщо це зробив не він, то хто ж іще?
— Щось маєте проти нього?
Бердл, як з’ясувалося, йшов по моїх стопах. Тут був і характер Мердока, і таємниця, яка, здавалося, оточувала цього чоловіка. І його нестриманість, яка проявилася у випадку з песиком. І його сварки з Мак-Ферсоном у минулому, і цілком обґрунтовані припущення про їхнє суперництво в ставленні до міс Беллемі. Він перебрав усі мої аргументи, але нічого нового не сказав, крім того, що Мердок начебто готується кудись їхати.
— Яким буде моє становище, якщо я дам йому втекти за наявності всіх цих доказів? — флегматичний товстун був дуже стривожений.
— Подумайте, інспекторе, у чому основна хиба ваших міркувань, — сказав йому я. — Він, певна річ, без зусиль зможе довести своє алібі на ранок убивства. Він був зі своїми учнями аж до останньої миті та підійшов до нас майже одразу після появи Мак-Ферсона. І майте на увазі, що лише він, своїми руками, не міг би так упоратися з людиною, такою самою дужою, як він сам. Нарешті, питання впирається в знаряддя, яким скоїли це вбивство.
— Що ж це могло бути, як не батіг чи якийсь гнучкий канчук?
— Ви бачили рани?
— Звичайно. І лікар також.
— А я розглядав їх дуже ретельно крізь лупу. І виявив певні особливості.
— Які ж, містере Голмс?
Я підійшов до письмового столу та дістав збільшений знімок.
— Ось мій метод для таких випадків, — пояснив я.
— Що й казати, містере Голмс, ви не минаєте жодної дрібниці.
— Я не був би Голмсом, якби працював інакше. А тепер огляньмо ось цей рубець, що оперізує праве плече. Нічого не впадає у вічі?