«Я дала місіс Берклі слово честі нікому нічого не казати. А слово треба тримати, — заявила юнка. — Але, якщо я можу їй допомогти, коли проти неї висувають таке серйозне звинувачення, а вона сама, бідолашна, не здатна захистити себе через недугу, то, гадаю, мені пробачить порушену обіцянку. Розповім не криючись усе, що трапилося з нами увечері понеділка. Ми поверталися з церкви на Вот-стрит приблизно за чверть на дев’яту. Треба було йти дуже пустельною вуличкою Гадсон-стрит. На її лівому боці світить лише один ліхтар, і, коли ми підійшли до нього, я побачила дуже згорбленого чоловіка, котрий рухався нам назустріч із якоюсь скринькою, що висіла у нього на плечі. Це був каліка, весь скорчений, із кривими ногами. Ми порівнялися з ним саме тоді, коли на нього впало світло від ліхтаря. Незнайомець звів голову, поглянув на нас, зупинився, як укопаний, і несамовито закричав: «О Боже, це ж Ненсі!» Місіс Берклі зблідла, як крейда, і, мабуть, упала б, якби ця жахлива істота не підхопила її. Я вже хотіла гукати полісмена, але, на мій подив, вони почали говорити цілком мирно.
«Усі ці тридцять років, Генрі, я була впевнена, що тебе вже немає серед живих», — сказала місіс Берклі тремтячим голосом.
«Так і було».
Ці слова були сказані з такою інтонацією, що мені аж стислося серце. У нещасного було дуже засмагле та зморщене, як печене яблуко, обличчя, зовсім сиве волосся та бакенбарди, а образ його лискучих очей досі переслідує мене ночами.
«Іди додому, люба, я тебе наздожену, — звернулася до мене місіс Берклі. — Маю поговорити з цим чоловіком наодинці. Боятися немає підстав».
Вона намагалася залишатися бадьорою, але, як і раніше, була бліда, як сметана, і її губи тремтіли.
Я пішла вперед, а вони залишилися. Розмовляли всього кілька хвилин. Незабаром місіс Берклі наздогнала мене, її очі палали. Я обернулася: нещасний каліка стояв під ліхтарем і люто розмахував стиснутими кулаками, наче збожеволів. Аж до мого будинку вона не промовила жодного слова й лише біля хвіртки взяла мене за руку й почала благати нікому нічого не казати про цю зустріч.
«Це мій давній знайомий. Йому дуже не пощастило в житті», — сказала вона.
Я пообіцяла, що мовчатиму, тоді вона поцілувала мене й пішла. З того часу ми з нею більше не бачилися. Я розповіла вам усю правду, і якщо я приховала її від поліції, то лише тому, що не розуміла, яка небезпека загрожує місіс Берклі. Тепер бачу, що їй можна допомогти, тільки розповівши все без винятку».
Ось що я дізнався від міс Моррісон. Як ви розумієте, Ватсоне, її розповідь була для мене промінчиком світла в темряві ночі. Усі раніше розрізнені факти стали на свої місця, і я вже почав передбачати справжній перебіг подій. Було очевидно, що мені потрібно негайно знайти чоловіка, поява котрого так вразила місіс Берклі. Якщо він усе ще в Олдершоті, то зробити це буде неважко. Там живе не так уже й багато цивільних, а каліка, певна річ, привертає до себе увагу. Я згаяв на пошуки день і до вечора його знайшов. Це Генрі Вуд. Він орендує помешкання на тій самій вулиці, де його зустріли жінки. Живе там усього п’ятий день. Під виглядом працівника реєстратури я зайшов до його квартирної господині, і та вибовкала мені дуже цікаві факти. За фахом цей чоловік — штукар. Вечорами він обходить солдатські кнайпи й у кожній влаштовує невеличку виставу. Носить із собою в скриньці якусь тваринку. Господиня дуже її боїться, бо ще ніколи не бачила такої істоти. За її словами, ця тварина бере участь у деяких його витівках. Ось і все, що вдалося випитати в господині, котра також додала, що дивується, як він, такий понівечений, узагалі живе на світі, і що уві сні він іноді вигукує слова якоюсь чужинською мовою, а дві останні ночі, як вона чула, стогнав і ридав у своїй спальні. Що ж стосується грошей, то він їх має, хоча як задаток дав їй, схоже, фальшиву монету. Вона показала мені ту монету, Ватсоне. Це була індійська рупія.
Отже, мій любий друже, ви тепер точно знаєте, у чому річ і чому я попросив вас поїхати зі мною. Мабуть, після того, як жінка розійшлася з цим чоловіком, той пішов за ними слідом, спостерігав за сваркою між чоловіком і дружиною крізь скляні двері, увірвався до покою, а тварина, яку він носить із собою в скриньці, якимось чином опинилася на волі. Усе це не викликає сумнівів. Але найголовніше — він єдиний на світі, хто може нам розповісти, що ж, власне, сталося в тій кімнаті.