— Здається, зможу, Стекгерсте. Ходімо зі мною! І ви, інспекторе, також! Переконаємося, чи не вдасться нам віддати вбивцю в руки правосуддя.
Передавши зануреного в безпам’ять Мердока турботам моєї економки, ми втрьох подалися до фатальної лагуни. На гальці лежав оберемок одягу, покинутого пораненим. Я повільно підійшов до самої води, а мої супутники йшли за мною. Лагуна була зовсім мілка, і лише під кручею, де затока сильніше врізалася в суходіл, глибина води сягала чотирьох-п’яти футів. Саме сюди, до цієї чудової, прозорої та чистої, немов кришталь, зеленої водойми прагнули плавці. Біля самого підніжжя урвища уздовж лагуни тягнувся ряд каміння. Я пробирався ним, уважно вдивляючись у воду. Коли підійшов до найглибшого місця, мені вдалося нарешті знайти те, що я шукав.
— Ціанея! — переможно вигукнув я. — Ціанея! Ось вона, лев’яча грива!
Дивна істота, на яку я вказував, і справді нагадувала жмут волосся, видертий із гриви лева. На кам’яному виступі під водою на глибині якихось трьох футів лежала дивна волохата потвора, хилиталася та тріпотіла. У її жовтих кучерях блищали срібні пасма. Вона вся пульсувала, повільно й важко розтягуючись і скорочуючись.
— Досить вона наробила лиха! — заявив я. — Настала її остання година. Стекгерсте, допоможіть мені! Час прикінчити вбивцю!
Над виступом, де причаїлося чудовисько, лежав величезний валун: ми зі Стекгерстом навалилися на нього й зіштовхнули у воду, здійнявши цілий фонтан бризок. Коли хвилювання на воді вляглося, ми побачили, що валун ліг куди слід. З-під нього визирала й судомно тріпотіла жовта перетинка, яка свідчила про те, що ми потрапили в ціль. Густа масляниста піна сочилася з-під каменя, каламутячи воду й повільно підіймаючись на поверхню.
— Чудово! — вигукнув інспектор. — Але що ж це було, містере Голмс? Я народився й виріс у цих краях, але ніколи не бачив нічого подібного. Таке в Сассексі не живе.
— На щастя для Сассекса, — зауважив я. — Її, мабуть, занесло сюди штормом з південного заходу. Запрошую вас обох до мене, і покажу вам, як описав зустріч із цим чудовиськом чоловік, котрий якось зіткнувся з ним у відкритому морі й надовго запам’ятав цей випадок.
Коли ми повернулися в мій кабінет, то знайшли Мердока в такому стані, що він був у змозі сидіти. Він усе ще не міг опритомніти від пережитого й постійно сіпався від нападів болю. Кількома словами розповів, що поняття не має про те, що з ним сталося, пам’ятає лише, як відчув нестерпний біль і як у нього заледве вистачило сил виповзти на берег.
— Ось книжка, — сказав я, показуючи томик шоколадного кольору, що заронив у мені здогад про винуватця події, яка інакше могла б залишитися для нас огорнутою вічною таємницею. Назва книжки — «Зустрічі на морі й суходолі», її автор — дослідник Дж. Дж. Вуд. Він сам мало не загинув від зіткнення з цією морської істотою, тому йому можна вірити. Повна її латинська назва Cyanea capillata. Вона настільки ж смертоносна, як і кобра, а рани, завдані нею, болючіші за укуси цієї змії. Дозвольте мені коротко прочитати вам її опис:
«Якщо плавець помітить пухку круглу масу з рудих перетинок і волокон, що нагадують лев’ячу гриву з пропущеними смужками срібного паперу, рекомендуємо йому бути насторожі, бо перед ним одне з найнебезпечніших морських чудовиськ — Cyanea capillata». Чи можна точніше описати нашу фатальну знахідку?
Далі автор розповідає про свою зустріч із одним з цих чудовиськ, коли він купався біля Кентського узбережжя. Він установив, що ця тварюка розпускає тонкі, майже невидимі нитки на відстань п’ятдесят футів, і кожен, хто потрапляє в межі досяжності цих отруйних ниток, наражається на смертельну небезпеку. Навіть на такій відстані зустріч із цією твариною мало не вартувала Вудові життя. «Її незліченні найтонші мацаки залишають на шкірі вогняно-червоні смуги, які при найближчому розгляді складаються з найдрібніших крапок або цяток, немов від уколу розпеченою голкою, що проникає до самого нерва». Як пише автор, місцеві больові відчуття далеко не вичерпують цих страшних тортур. «Я звалився з ніг від болю в грудях, що пронизав мене, мов куля. У мене майже зник пульс, і водночас я відчув шість-сім серцевих спазмів, ніби вся кров моя прагнула пробитися геть із грудей». Вуда вразило мало не на смерть, хоча зіткнувся він із чудовиськом у морських хвилях, а не у вузькій спокійній лагуні. Він пише, що заледве впізнав себе, настільки його обличчя було безкровне, спотворене та зборознене зморшками. Він залпом хильнув цілу пляшку віскі, і тільки це, мабуть, його й врятувало. Вручаю цю книжку вам, інспекторе, і можете не сумніватися в тому, що тут поданий точний опис усієї трагедії, пережитої нещасним Мак-Ферсоном.