Було близько четвертої години, коли ми, оминувши чарівну Страудську долину та широкий блискучий Северн, нарешті опинилися в милому маленькому провінційному містечку Росс. Акуратний, схожий на тхора чоловічок, дуже стриманий, із хитрими оченятами, чекав нас на платформі. Хоча він був у коричневому порохівнику і в чоботях, які вважав придатними для сільської місцевості, я без труднощів упізнав у ньому Лестрейда зі Скотленд-Ярду. З ним ми доїхали до «Гірфорд Армз», де нам забронювали номери.
— Я замовив карету, — заявив Лестрейд за горнятком чаю. — Адже знаю вашу діяльну натуру. Ви ж доти не можете заспокоїтися, доки не потрапите на місце злочину.
— Це дуже чемно з вашого боку, — похвалив Голмс. — Але тепер усе залежить від стрілок барометра.
Лестрейд дуже здивувався.
— Не зовсім зрозумів вашу думку, — зізнався він.
— Які стрілки барометра? Двадцять дев’ять, вітру немає, на небі ні хмаринки — дощу не буде. А я маю цілу пачку цигарок, які треба викурити. До того ж диван тут набагато кращий за звичайну гидоту сільських заїздів. Сподіваюся, що мені не вдасться скористатися цією каретою сьогодні ввечері.
Лестрейд поблажливо усміхнувся.
— Ви, звісно, вже дійшли якогось висновку, прочитавши газетні звіти, — сказав він. — Справа ця ясна, як Божий день, і чим глибше в неї пірнаєш, тим яснішою вона стає. Але, певна річ, не можна відмовити в проханні жінці, та ще й такій чарівній. Вона чула про вас і захотіла запросити саме вас для захисту підсудного, хоча я неодноразово їй казав, що ви не зробите нічого, чого б уже не зробив я. О Боже! Біля дверей її екіпаж!
Щойно він це промовив, як до кімнати вбігла одна з найчарівніших дівчат, яких я будь-коли бачив. Блакитні очі блищали, вуста були легко розтулені, ніжний рум’янець заливав щоки. Помітне хвилювання змусило її забути про звичайну стриманість.
— О, містере Шерлок Голмс! — вигукнула гостя, переводячи погляд із нього на мене й нарешті з безпомилковою жіночою інтуїцією зупиняючись на моєму приятелі. — Яка я рада, що ви тут! Я приїхала повідомити вам це. Я впевнена, що Джеймс не винен. Приступаючи до вашої роботи, ви маєте знати те, що знаю я. Не допускайте сумнівів навіть на мить. Ми з ним товаришували з раннього дитинства, я краще за всіх знаю всі його слабкості, але в нього таке добре серце, що він і мухи не образить. Усім, хто його справді знає, таке звинувачення видається цілком безглуздим.
— Сподіваюся, нам вдасться його виправдати, міс Тернер. Повірте, я зроблю все, що в моїх силах, — запевнив Шерлок Голмс.
— Але ж ви читали звіти, й у вас уже склалася певна думка про всі ці події? Не бачите якоїсь надії? Чи ви самі впевнені, що він не винен?
— Вважаю це припустимим.
— Ось так! — вигукнула вона, гордо підіймаючи підборіддя й зухвало свердлячи поглядом Лестрейда. — Чули? Тепер я маю надію.
Лестрейд стенув плечима.
— Боюся, що мій колега занадто квапиться у своїх висновках, — буркнув він.
— Але ж він має рацію. О, я впевнена, що він має рацію! Джеймс нізащо б це не зробив. Що ж стосується його сварки з батьком, я знаю, чому він нічого не сказав коронеру, адже до цього була причетна я.
— Яким чином? — спитав Голмс.
— Зараз не час щось приховувати. Джеймс мав великі неприємності з батьком через мене. Батько Джеймса дуже хотів, щоб ми одружилися. Ми з Джеймсом завжди любили один одного, як брат і сестра, але він, звісно, ще надто молодий, життя не знає і... і... коротко кажучи, він, природно, навіть думати не хотів про одруження. На цьому ґрунті й виникали чвари, і я впевнена, що це була одна з таких сварок.
— А ваш батько? — поцікавився Голмс. — Він хотів вашого шлюбу?
— Ні, він також був проти. Крім батька Джеймса, цього ніхто не хотів.
Суцільний рум’янець залив свіже обличчя юнки, коли Голмс кинув на неї один із своїх допитливих поглядів.
— Дякую за цю інформацію, — сказав він. — Чи зможу я побачитися з вашим батьком, якщо зайду завтра?
— Боюся, що лікар цього не дозволить.
— Лікар?
— Атож, хіба ви не знаєте? Останні роки мій бідний батечко весь час слабував, а це нещастя й зовсім зламало його. Він зліг, і доктор Вілловз переконує, що в нього сильне нервове збудження від пережитого горя. Містер Мак-Карті був єдиною живою людиною, яка знала тата в давні часи у Вікторії.