— Гм! У Вікторії? Це дуже важливо.
— Авжеж, на копальнях.
— Саме так, на золотих копальнях, де, як я розумію, містер Тернер і здобув свій капітал?
— Ну, звісно.
— Дякую, міс Тернер. Ви мені дуже допомогли.
— Будь ласка, повідомте, якщо завтра матимете якісь новини. Ви, мабуть, навідаєте Джеймса в казематі? О, якщо побачите його, містере Голмс, то скажіть йому, що я переконана в його невинності.
— Неодмінно скажу, міс Тернер.
— Я поспішаю додому, бо тато серйозно хворий. А я йому потрібна. До зустрічі, нехай вам Бог помагає!
Вона вийшла з кімнати так само поспішно, як і увійшла, і ми почули стукіт коліс екіпажу, що віддалявся.
— Мені соромно за вас, Голмсе, — з гідністю зазначив Лестрейд після хвилинної мовчанки. — Навіщо ви подаєте надії, які неможливо втілити? Я не страждаю зайвою чутливістю, але вважаю, що ви вчинили жорстоко.
— Я, здається, бачу шлях до порятунку Джеймса Мак-Карті, — заявив Голмс. — У вас є дозвіл на відвідини в’язниці?
— Маю, але лише для нас двох.
— Тоді я змінюю своє рішення не виходити з дому. Ми ще встигнемо до Гірфорда, щоб побачити бранця сьогодні ввечері?
— Легко.
— Тоді ходімо! Ватсоне, боюся, ви будете нудитися, але години за дві я повернуся.
Я відпровадив їх до станції, пройшовся вулицями містечка, відтак повернувся до готелю, приліг на канапу й узявся читати якийсь бульварний роман. Однак сюжет оповідки був занадто пласким порівняно з жахливою трагедією, яка постала перед нами. Я помітив, що мої думки весь час повертаються від чтива до дійсності, тому жбурнув книжку в інший кінець кімнати та занурився в роздуми про події минулого дня. Якщо припустити, що свідчення цього нещасного юнака цілком правдиві, то що ж це за чортівня, що за непередбачене та неймовірне лихо могло статися в той проміжок часу, коли він відійшов від свого батька, а потім прибіг на його зойки? Це було щось жахливе й страшне. Що б це могло бути? Мабуть, мені як лікарю справа стане яснішою, якщо я ознайомлюся з характером ушкоджень. Я подзвонив і зажадав останні числа місцевих газет, що містять усі докладні матеріали слідства.
Свідчення хірурга встановлювали, що третя задня тім’яна кістка та ліва частина потиличної кістки розтрощені потужним ударом тупим предметом. Я намацав це місце на своїй голові. Без сумніву, такий удар могли завдати лише ззаду. Це певною мірою знімало підозру зі звинуваченого, адже під час сварки бачили, що він стояв обличчям до покійного. Але цьому не можна надавати великого значення, бо батько міг обернутися перед тим, як його вдарили. Однак варто повідомити Голмсу й про це. Також дуже дивною мені здалася згадка про щура. Що це означає? Навряд чи це марення. Людина, котра вмирає від раптового удару, ніколи не марить. Ні, ймовірно, він намагався пояснити, як зустрів свою смерть. Що ж він хотів сказати? Я довго намагався знайти якесь вірогідне пояснення. Згадав і випадок із цією сірою одежиною, яку помітив молодий Мак-Карті. Якщо так було насправді, це означає, що вбивця щось загубив, коли втікав, мабуть, плаща, і йому вистачило нахабства повернутися й забрати свою річ за спиною в сина, за двадцять кроків від нього, коли той опустився на коліна біля убитого. Яке поєднання таємничого та неймовірного в цій події!
Мене не здивувала версія Лестрейда, але я вірив у далекоглядність Голмса й не втрачав надії: мені здавалося, що кожна нова деталь зміцнює його впевненість у невинності молодого Мак-Карті.
Коли Голмс повернувся, було вже зовсім пізно. Він був сам, бо Лестрейд зупинився в місті.
— Барометр усе ще не падає, — зауважив детектив і сів. — Тільки б не було дощу, поки ми доберемося до місця події! Адже людина мусить укласти в таку непересічну справу всі зусилля свого розуму й серця. Щиро кажучи, я не хотів братися за роботу, коли був стомлений довгою дорогою. Я бачився з молодим Мак-Карті.
— Що ж ви від нього дізналися?
— Нічогісінько.
— Справа не стала яснішою?
— Анітрохи. Я був схильний думати, що він знає ім’я злочинця та просто приховує його. Але тепер переконаний — для нього це така ж загадка, як і для всіх інших. Молодий Мак-Карті не надто розумний, але дуже гарний, а також, гадаю, незіпсований.
— Я не схвалюю його смаків, — зауважив я, — якщо це дійсно правда, що він не хотів одружитися з такою чарівною молодою дівчиною, як міс Тернер.
— О, за усім цим криється дуже неприємна історія! Він пристрасно, шалено її кохає. І як гадаєте, що він зробив два роки тому, коли вона ще була в пансіоні, а він і зовсім підлітком? Цей ідіот утрапив у тенета однієї бристольської шинкарки та зареєстрував із нею шлюб. Про це ніхто навіть не підозрює, але можете собі уявити, яка була для нього мука слухати докори, що він не робить того, за що сам віддав би півжиття! Ось такий відчай і охопив його, коли він простяг руки до неба у відповідь на вимогу батька зробити пропозицію міс Тернер. З іншого боку, він не мав можливості захищатися, і його батько, котрий, як усі запевняють, був людиною суворої вдачі, вигнав би його з дому навіки, якби дізнався всю правду. Це зі своєю дружиною-шинкаркою юнак провів у Бристолі останні три дні, а його батько не знав, де він був. Запам’ятайте цю обставину, це дуже важливо. Однак не було б щастя, та нещастя допомогло. Шинкарка, дізнавшись із газет, що її чоловіка звинувачують у важкому злочині і, ймовірно, скоро повісять, відразу ж покинула його й зізналася йому в листі, що в неї вже давно є інший законний чоловік, котрий живе в Бермудських доках, і що з містером Джеймсом Мак-Карті її насправді ніщо не пов’язує. Гадаю, ця звістка окупила всі страждання молодого Мак-Карті.