— І ви маєте намір його допитати?
— Безумовно... але в присутності свідка.
— І цей свідок я?
— Якщо будете такі люб’язні. Коли він усе відверто розповість, то й добре. Якщо ж ні, нам нічого не залишиться, як вимагати його арешту.
— Але чому ви думаєте, що він буде ще там, коли ми приїдемо?
— Можете бути впевнені, я вдався до певних запобіжних заходів. Біля його будинку чатує один із моїх хлопчаків із Бейкер-стрит. Він учепився в нього, як кліщ, і стежитиме за ним, куди б той не пішов. Тому ми зустрінемося з ним завтра на Гадсон-стрит, Ватсоне. Ну, а тепер... З мого боку було б злочином, якби я зараз же не відіслав вас спати.
Ми прибули в містечко, де сталася трагедія, рівно опівдні, і Шерлок Голмс одразу ж повів мене на Гадсон-стрит. Незважаючи на його вміння приховувати свої почуття, було помітно, що детектив ледь стримує хвилювання, та я й сам відчував майже спортивний азарт, точніше захопливу цікавість, яку завжди відчував, беручи участь у розслідуваннях Голмса.
— Це тут, — сказав детектив, звернувши на коротку вулицю, забудовану простими двоповерховими цегляними будиночками. — А ось і Сімпсон. Послухаємо, що він скаже.
— Він удома, містере Голмс! — гукнув хлопчисько, підбігаючи до нас.
— Чудово, Сімпсоне! — похвалив Голмс і погладив його по голові. — Ходімо, Ватсоне. Ось цей будинок.
Він послав свою візитівку з проханням прийняти його у важливій справі, і трохи згодом ми вже стояли перед обличчям того самого чоловіка, заради котрого й приїхали сюди. Незважаючи на теплу погоду, він горнувся до розпаленого каміна, а в маленькій кімнаті було спекотно, як у пічці. Весь скорчений, згорблений чоловік сидів у фотелі в неймовірній позі, яка не залишала сумніву, що перед нами каліка. Але його обличчя, звернене до нас, хоча й було виснаженим і засмаглим до чорноти, ще мало сліди колишньої краси. Він підозріло поглянув на нас жовтуватими, що свідчать про хвору печінку, очима і, мовчки, не підіймаючись, вказав рукою на два крісла.
— Я маю справу з Генрі Вудом, котрий нещодавно прибув із Індії? — ввічливо перепитав Голмс. — Я прийшов у невеликій справі, пов’язаній зі смертю полковника Берклі.
— А я маю до цього якийсь стосунок?
— Це я й маю встановити. Переконаний, що ви знаєте, що якщо правда не відкриється, то місіс Берклі, ваша давня подруга, постане перед судом за звинуваченням у вбивстві?
Чоловік сіпнувся.
— Не знаю, хто ви такі, — заверещав він, — і як зуміли дізнатися те, що знаєте, але можете присягнути, що сказали правду?
— Звісно. Її хочуть заарештувати, як тільки вона опритомніє.
— Господи! Ви з поліції?
— Ні.
— Тоді яка вам справа до цього всього?
— Намагатися сприяти правосуддю — обов’язок кожної людини.
— Присягаюся, що вона невинна.
— Тоді винні ви.
— Я також невинний.
— Тоді хто ж убив полковника Берклі?
— Він став жертвою самого провидіння. Але знайте: якби я розтрощив йому череп, що давно мріяв зробити, то він би лише отримав по заслузі. Якби його не вразив удар від усвідомлення власної провини, цілком можливо, я б сам змастив руки його кров’ю. Хочете, щоб я розповів, як усе було? Чому б ні? Мені немає чого соромитися. Все відбувалося так, сер. Ви бачите, моя спина тепер горбата, як у верблюда, а всі ребра зрослися криво та навскіс, але був час, коли капрал Генрі Вуд вважався одним із перших красенів у сто сімнадцятому піхотному полку. Ми тоді стояли табором біля містечка Бгарті в Індії. Небіжчик Берклі був сержантом у тій роті, де я служив, а першою красунею полку... та й узагалі найкращою дівчиною на світі була Ненсі Девой, донька сержанта. Двоє її кохали, а вона — лише одного. Ви усміхаєтеся, коли дивитеся на нещасного каліку, котрий скоцюрбився біля каміна, і каже, що колись його кохали за вроду. Але, хоча я й підкорив її серце, батько хотів, щоб вона вийшла заміж за Берклі. Я був шибайголовою та відчайдухом, а він мав освіту й от-от мав стати офіцером. Але Ненсі була мені вірна, і ми вже планували побратися, аж раптом спалахнув бунт і країна перетворилася на пекло.
Нас узяли в облогу в Бгарті — наш полк, половину артилерійської батареї, роту сикхів, гурт жінок та інших цивільних. Десять тисяч бунтарів прагнули дістатися до нас із жадібністю зграї тер’єрів, що оточили клітку з пацюками. Приблизно на другий тиждень облоги в нас скінчилася вода, і були сумніви, що ми зможемо зв’язатися із загоном генерала Нілла, котрий відступив у глиб країни. У цьому був наш єдиний порятунок, бо надії пробитися з усіма жінками та дітьми не було жодної. Тоді я зголосився пробратися крізь облогу та сповістити генерала Нілла про наше скрутне становище. Мою пропозицію схвалили, я порадився із сержантом Берклі, котрий, як вважалося, найкраще з усіх знав тутешню місцевість, і він пояснив мені, як краще пройти через лінії бунтівників. Того ж вечора, о десятій годині, я вирушив у дорогу. Мені треба було врятувати тисячі життів, але того вечора я думав лише про одну людину.