Мій шлях проліг руслом висохлої річки, яке, як ми сподівалися, приховає мене від чатових ворога, але як тільки я проповз перший поворот, натрапив на шістьох бунтарів, котрі зачаїлися в темряві та чекали на мене. Тієї самої миті мене оглушив удар по голові. Опритомнів я у ворожому полоні зі зв’язаними руками та ногами. І відразу отримав смертельний удар у саме серце: прислухавшись до розмов ворогів, я збагнув, що мій товариш, той самий, хто допоміг мені вибрати шлях крізь ворожі позиції, зрадив мене, сповістивши супротивника через свого слугу-туземця.
Чи варто казати, що було далі? Тепер ви знаєте, на що був здатен Джеймс Берклі. Наступного дня підійшов генерал Нілл, й облогу зняли, але, відступаючи, бунтарі прихопили із собою й мене. І минуло багато років, перш ніж я знову побачив білі обличчя. Мене катували, я втікав, мене ловили та знову катували. Ви бачите, що вони зі мною зробили. Потім бунтівники втекли в Непал і потягли мене з собою. Зрештою, я опинився в горах за Дарджилінґом. Але горяни знищили повстанців, і я тепер став їхнім бранцем, поки не втік. Шлях звідти був лише один — на північ. Так я опинився в афганців, де мандрував багато років і врешті-решт повернувся в Пенджаб, де жив здебільшого серед туземців і заробляв на хліб витівками, яким на той час навчився. Навіщо було мені, жалюгідному каліці, повертатися до Англії та шукати старих товаришів? Навіть жага помсти не могла змусити мене зважитися на такий крок. Я вважав за краще, щоб Ненсі та мої старі друзі вважали, що Генрі Вуд помер із прямою спиною, відтак не хотів постати перед ними схожим на мавпу. Вони не сумнівалися, що я мертвий, і мені хотілося, щоб вони так і думали. Я чув, що Берклі одружився з Ненсі й що його спіткала блискуча кар’єра в полку, однак навіть це не могло змусити мене говорити.
Але коли приходить старість, людина починає тужити за батьківщиною. Довгі роки я мріяв про яскраві зелені поля й живоплоти Англії. Тому вирішив перед смертю побачити їх іще раз. Я зібрав на дорогу грошенят і оселився тут, серед солдатів, адже знаю, щó їм треба, розумію, чим їх утішити, і заробленого мені цілком вистачає на прожиття.
— Ваша розповідь дуже цікава, — зронив Шерлок Голмс. — Про вашу зустріч з місіс Берклі та про те, що ви впізнали один одного, я вже чув. Як мені здається, переговоривши з місіс Берклі, ви пішли за нею слідом і стали свідком сварки між дружиною та чоловіком. Того вечора місіс Берклі кинула в обличчя чоловікові звинувачення в здійсненій колись підлості. Ціла буря почуттів скипіла у вашому серці, ви не витримали, кинулися до будинку й увірвалися досередини...
— Атож, сер, саме так все й було. Коли він побачив мене, його обличчя спотворилося до невпізнання. Він похитнувся й одразу впав на спину, вдарившись потилицею об решітку каміна. Але він помер не від удару, смерть вразила його відразу, як тільки він мене побачив. Я прочитав це на його обличчі так само просто, як читаю зараз он той напис над каміном. Моя поява була для нього пострілом у серце.
— А потім?
— Ненсі втратила свідомість, я забрав у неї з руки ключ із наміром відімкнути двері та покликати на допомогу. Вклавши ключ у щілину, я раптом збагнув, що, мабуть, буде краще залишити все, як є, і піти, адже справа дуже легко може обернутися проти мене. І вже у будь-якому разі моя таємниця, якби мене заарештували, стала б надбанням усіх. Не тямлячись, я поклав ключа в кишеню, а намагаючись спіймати Тедді, який встиг зіп’ястися на фіранку, загубив кийок. Засунувши його в скриньку, звідки він якимось чином утік, я кинувся геть із цього будинку з усією швидкістю, на яку були здатні мої ноги.
— А хто цей Тедді? — поцікавився Голмс.
Горбань схилився та висунув передню стінку скриньки, що стояла в кутку. Негайно з нього висунулася гарна червонувато-брунатна тваринка, тонка та гнучка, з лапками горностая, з довгим, тонким носиком і парою найчарівніших оченят, які я тільки бачив у звірят.
— Це ж мангуста! — вигукнув я.